10.04.2020

Історія становлення української військової юстиції. - За матеріалами статті Юрія Киркиченка "До історії українського військового судівництва"

                        

За матеріалами статті "До історії українського військового судівництва"

Історія становлення української військової юстиції
 
 
Історія зародження та становлення української військової юстиції, попри численні публікації науковців, все ще залишається білою плямою, недослідженою сторінкою нашої держави. Адже здебільшого науковці зосереджують свою увагу на загальній історії українського судівництва: історії українських судів та історії українського судочинства. І в цих працях важко віднайти хоча б рудиментарні відомості про військовий напрямок у них. Здебільшого, це окремі, узагальнені дані про військові суди з цифрами та із затьмаренням особистостей.

Єдиний виняток становлять окремі, важкодоступні для загалу монументальні праці. Здебільшого, видрукувані за кордоном у першій половині ХХ сторіччя. Серед однієї з таких є фрагментарні записи про події минулого Юрія Киркиченка – Голови штабового суду 12 пішої дивізії, старшого військового Прокурора Головного Військово-Судового Управління, старшого Юрисконсульта і члена Консультації Міністерства Юстиції, директора Адміністративного Департаменту Міністерства Внутрішніх Справ.

Тому військова прокуратура Західного регіону України вирішила зробити свій внесок у покращення комунікації до історії військової юстиції в Україні, розмістивши на відомчому веб-сайті прокуратури регіону яскраво деталізовану працю «До історії українського військового судівництва» Юрія Киркиченка зі збірника «За державність: Матеріали до історії війська українського», надрукованого 1936 року у Варшаві.

ЮРІЙ КИРКИЧЕНКО: До історії українського військового судівництва

Революція 1917 року застала мене в Чернівцях на Буковині.

Військовий корпусний суд, до якого я належав як військовий слідчий до важливіших господарчих справ при штабі 8 російської армії, складався переважно з росіян. Крім мене, українцями вважали себе голова суду генерал-майор О.А. Гречка (розстріляний більшовиками в Києві в 1919 році), секретар Ігнатович та кандидат на військово-судові посади п. Котляревський. Разом з ними держався поляк кандидат М. Плюцінський (тепер голова окружного суду у Вадовицях).

Відносини між українцями та російською частиною суду відразу ж загострилися. Ми стали на ґрунті негайного створення окремої української армії й окремих українських військових судів; вони ж, насправді, держалися єдиної-неділимої.

Серед частин та військових інституцій, що стояли в Чернівцях, утворилися окремі українські гуртки. Щоби об’єднати ці гуртки для спільної української акції на терені 8 армії, лікар одного з військових шпиталів п. Савчуків (вмер на еміграції) подав думку про організацію військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка і скликав організаційні збори, які й відбулися в німецькому домі.

Збори були дуже численні, театральна сила була повна. Ніхто не сподівався, що при штабі 8 армії так багато українців. Переважали підстаршини та старшини нижчих ранг; натомість, був всього один генерал, а саме О.А. Гречка; досить було осіб цивільних.

Обрали організаційну комісію з 12 членів і розпочалася праця, що мала охопити цілу армію.

До складу комісії було обрано й мене, але, на жаль, я встиг бути тільки на двох чи трьох засіданнях, що відбувалися в українському домі. Вище командування призначило мене військовим слідчим до особливо складних господарчих справ Київської військової округи і я мусив негайно виїхати до Києва.

У дуже короткому часі після мене перенесено й генерала Гречку на голову Омського воєнно-окружного суду на Сибір.

Важко сказати, чи воно випадково так сталося, чи до цього прикладали свою руку росіяни, хоч перенесення ці для мене і для генерала Гречик були службовим підвищенням.

Як потім розвивалася українізація в Чернівцях, я вже не знаю.

До Києва прибув я в квітні 1917 року і мав прийняти справи від полковника Чеховича (вмер на еміграції), теж українця; його призначено на голову якогось корпусного суду на фронті.

Головою Київського воєнно-окружного суду був тоді генерал-лейтенант Острагаблін, росіянин, монархіст, людина стара і нездатна до жодної акції. У скорому часі його звільнили і призначили генерал-майора Чинадзе, грузина, ще молодого, переконань єдинонеділимських.

На 35 осіб складу суду українців було 5-6, в тому числі кандидат Міхновський (відомий адвокат та український діяч, член Української Центральної Ради; повісився в Харкові за часів більшовицького панування) і Васильківський (небіж відомого артиста-маляра Васильківського), признався до українства ще підпрокурор полковник Ясногурський.

Про українізацію суду не могло й бути мови.

Судових засідань не було, а кожен щодня приходив до суду по новини: там вибухали гарячі дискусії з приводу діяльності Центральної Ради, до якої всі росіяни ставилися дуже вороже. Головною темою дискусій було: хто це є українці, чи це окремий народ чи тільки південна частина «единого русского народа».

Цю саму тему дискутували й на вулиці біля будинку, що його зайняла Центральна Рада, гуртки різних людей. Дискусії ці збирали такий натовп, що трудно було протиснутися на хіднику.

Щоб увійти в близький контакт з українськими колами, записався я в члени українського правничого товариства, що повстало в Києві після революції й приймало активну участь в українському русі.

На початку червня 1917 року в будинку Центральної Ради відбувся перший з'їзд українських правників. З’їзд відчинив голова ради професор М. Грушевський, вітаючи правників та закликаючи їх до відданої праці для Батьківщини.

У з’їзді брало участь кількадесят правників з цілої України. Військових правників було дуже мало, 3-4. Крім справ організаційних, з’їзд велику увагу присвятив українізації судівництва, боротьбі з русифікацію, українській правничій мові та старим українським правничим традиціям.

Про утворення незалежного українського судівництва тоді ніхто й не думав, всі побажання з'їзду щодо українізації судівництва розбивав один з членів увагою, що все це добре, але не забувайте, що є Сенат, який на це не згодиться і все буде касувати.

У той час думка про утворення самостійної української держави ще тільки народжувалася і коли хто висловлює її публічно, то слухачі зрушували плечима та хитали головою, ніби це таке нереальне й далеких, що дарма й говорити. Навіть сам «батько» Грушевський хотів тільки «автономії» та «федерації», а рішучого самостійника Аркадія Степаненка ніхто не хотів слухати.

На з’їзді і в правничому товаристві українською мовою послуговувалося не більше третини правників, решта просила вибачення й переходила на російську мову; до такого ступеня були зросійщені навіть свідомі українці.

На початку серпня 1917 року я тяжко захворів і до кінця лютого 1918 року жодної участі в подіях, що відбувалися тоді в Києві, не брав.

За той час проголошено самостійність України і велася жорстока боротьба з російськими більшовиками.

У другій половині січня 1918 року Київ опанувала більшовицька банда Муравйова і розстріляла біля 5000 осіб, переважно старшин. Треба було добре ховатися, бо ходили по мешканцях, грабували й убивали.

З кінцем лютого банда залишила Київ, і я почав виходити на вулицю.

Пам'ятаю, одного дня на початку березня пішов я пройтися. Дійшов до театральної площі, де стояли німецькі відділи з кулеметами. Там я довідався про мир з німцями та військову поміч проти росіян.

Зараз же пішов я до воєнно-окружного суду побачити, що там зробили більшовики та довідатися про новини.

На сходах зустрів я одного суддю; він сказав, що українська влада суд скасувала, а в кабінеті голови йде нарада української комісії про організацію військового судівництва на свій лад.

Біля дверей кабінету стояв, мабуть на варті, якийсь старшина. На мій запит, чи можна ввійти, він відповів, що там іде нарада осіб спеціально запрошених і входити нікому не можна без дозволу отамана Буйницького.

В.А. Буйницького пізнав я ще в 1915 році в штабів 8-ї армії, як кандидата на військово-судові посади. Потім часто зустрічався, як був він слідчим суддею 39 корпусу.

– Який це Буйницький, чи не Віктор Аґафоникович, – питаю старшину.

– Він самий.

– Ну, тоді підіть скажіть, що його хоче бачити Киркиченко, бувший слідчий штабу 8 армії.

Старшина відійшов до кабінету і зараз вже звідти вилетів В.А. Буйницький.

– А ми думали, що вас більшовики розстріляли, – привітав він мене. – Вчора Вас цілий день шукали по Києву. Добре сховалися, що й свої не змогли знайти! Дуже, дуже радий! Ходімо до кабінету, там зібралися всі свої, вирішуємо дуже важливі організаційні справи.

У кабінеті за круглим столом сиділи полковник Чехович, Ясногурський і Коленко та ще кілька незнайомих мені молодих старшин.

Пан Буйницький поінформував, що військовий міністр Української Народної Республіки полковник Жуківський доручив йому організацію українського військового судівництва і ото запросив він присутніх обговорити цю справу і опрацювати проект тимчасової організації.

Розпочалася нарада, яка закінчилася увечері.

Ухвалили таку тимчасову організацію.

Для справ військового судівництва утворити Головне Військово-Судове Управління у складі трьох управ: загальної – для справ персональних і господарчих; прокурорської (яку потім перейменували на касаційну) – для справ прокурорського догляду; й законодавчу – для справ військового судового законодавства.

На начальника Головного Управління запроектовано пана Буйницького, на його помічника п. Ясногурського, на начальника загальної управи п. Кульчицького, прокурорської – мене й законодавчої – п. Коленка.

Рівночасно ухвалили утворити ліквідаційну комісію при Головному Управлінні для ліквідації старих військових судів на території України. Головою намічено п. Чивадзе.

У загальних рисах накреслено й організацію судівництва. Для справ меншої ваги при кожній дивізії утворювалися штабові суди, яким підлягали всі козаки й молодша старшина.

Для злочинів тяжких мали бути вищі суди – один в Києві, а другий – в Катеринославі. Цим судам підлягали всі козаки й старшини за тяжкі злочини, а старшини штаб-офіцерських і генеральських ранг – за всі переступи.

Касаційною інстанцією мав бути військовий генеральний суд.

Коли дійшло до виставлення кандидатів на керівні становища в судівництві, то викрився великий брак військових правників українців, – просто не було ким обсаджувати ці становища. Було ухвалено на перші часи використати найздібніших і чесних росіян.

Тут треба зазначити, що вибір деяких кандидатів був дуже влучний, наприклад, полковник Царків, Оксанів та інші. Натомість деякі з українців були так зросійщені, що при першій нагоді перейшли до добровольчої армії й рішуче переслідували українців в часі Гетьманату, як, наприклад, полковник Коленко, начальник законодавчої управи.

З огляду на брак військових правників українців, звернулися до правничого товариства, щоб воно рекомендувало нам цивільних правників, цілком певних з боку національного.

Тимчасову організацію військового судівництва та виставлених нарадою осіб затвердив військовий міністр, про що й оголошено у Вістнику Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки 8 березня 1918 року.

З того часу розпочалася енергійна праця нової чисто української установи над організацією українського військового судівництва.

Прокурорська управа, яку я очолював, з титулом старшого військового прокурора, складалася з двох відділів: прокурорського, до якого належали всі справи прокурорського догляду; й касаційного, до якого належали справи касаційні, що мали впливати до військового генерального суду.

Моїми помічниками були: по прокурорському догляду полковник Царків, росіянин з походження, і по касаційному відділу полковник Тихомирів, який дуже швидко перейшов на прокурора генерального суду, а на його місце я запросив цивільного правника Гліба Лазаревського, якого я знав ще з часів моєї служби в Чернігівському окружному суді.

При прокурорській управі засновано резерв правників з розформованих судів та з правників, що їх присилало правниче товариство.

У той час велетенської боротьби за суверенність українського народу всі сили московського націоналізму звернулися проти України й усіма засобами прагнули перешкодити, загальмувати нашу творчо-організаційну працю. Саботували або активно шкодили всі, хто міг. Свідомої української фахово-досвідченої інтелігенції було обмаль, не було з ким працювати, а ті, що втягнулися до роботи, працювали понад людські сили.

Саботували й цивільне судівництва в Україні, що складалося майже виключно з росіян: не хотіли допустити до суду української мови, не хотіли видавати вироків іменем Української Народної Республіки, й тому суди були не чинні. Ширилися злочинства, анархія.

Єдиною судовою інституцією чисто українською було Головне Військово-Судове Управління й сюди зверталися всі і кожний, хто шукав судової охорони і захисту права. Зверталися й військові, й цивільні, селяни, робітники, урядовці, коменданти й комісари.

Якось так склалося, що в певному моменті ціле судівництво України сконцентрувалося у Військовій Прокурорський Управі. Як мені, так і моїм помічникам приходилося працювати з напруженням усіх сил. На цьому місті з великою вдячністю згадую безмежну енергію й любов до українського народу моїх безпосередніх помічників Гліба Лазаревського й полковника Царькова, та тих численних правників з резерву, що з повною самопосвятою виконували покладені на них іноді неймовірно тяжкі завдання.

Безпосереднє керування резервом правників я доручив Г. Лазаревському. По одержанню повідомлення чи скарги на якийсь надзвичайний злочин делегував він одного з правників резерву просто на місце злочину з наказом провести розслід та встановити законний порядок. І люди ті їхали, незважаючи на найстрашливіші умови комунікації та небезпеку, зв'язану з ризиком для самого життя. Їхали, виконували й встановлювали порядок, усуваючи всякі перешкоди. У тих людей була віра в Україну, в її силу, в її право, віра, що вона повстане могутня й самостійна.

Пам'ятаю такий випадок. Військовий міністр, з огляду на піднесенні в Центральній Раді закиди, рішив притягнути до відповідальності командуючого 9 армією генерала Щербачова, що передався Румунії та віддав їй все військове майно й зброю армії.

Справу було передано Прокурорській Управі. Через те, що не було певних даних щодо місця перебування генерала Щербачова і з огляду на його високе становище, я делегував свого помічника полковника Царькова розшукати генерала, переслухати його і в разі потреби арештувати й доставити до Києва. Полковник Царьків був росіянином з походження і кадровим старшиною російської армії, тому дехто був певний, що він за українські гроші втече, куди йому треба, і навіть докоряли, що я зробив таку очевидну необережність.

Два тижнів про полковника Царькова нічого не було чути. Аж ось певного дня приїздить і привозить докладно опрацьоване доходження, яке представив мені й дуже перепрошував, що не привіз Щербачова до Києва, бо сидів він уже в Бухаресті, столиці Румунії, і був у великій пошані у румунського короля.

Довідавшись, що генерал Щербачов виїхав до Румунії, полковник Царьків не здезертирував з виконанням даного йому наказу, а знайшов гідний спосіб дістатися до Бухаресту, знайти там генерала, перевести доходження й переслухати Щербачова в ролі обвинуваченого…

З такими людьми можна було багато зробити…, але, на жаль, таких було обмаль.

Таким чином Законодавча Управа, а властиво законодавча комісія при Управлінні, опрацювала проекти законів про організацію та конвенцію військових судів. Ці закони ухвалила вже за часів гетьманату Рада Міністрів й оголошено їх в Державному Вістнику ч. 11 (закон 30 травня 1918 року про військову підсудність) і ч. 20 (закон 21 червня 1918 року про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію).

Фактично організацію й діяльність нових військових судів було здійснено ще перед оголошенням цих законів, за часів Центральної Ради, бо того вимагало життя.

З боку українських правників судові установи обсажено було російськими правниками, яких було не менше як 75% від цілого складу українського судівництва.

Властиво, це була помилка, бо в той час без жодного ущербу для справи половину судів можна було в зовсім не обсажувати. Хоч були корпуси й дивізії та штаби, але тільки як старшинські кадри, козаків майже зовсім не було.

Зате призначення на військово-судові посади росіян, відразу заполонили суди російським елементом, переважно ворожим до самої ідеї української державності. Завдяки тому різні російські генерали знайшли притулок та хліб з маслом в українській армії й чекали тільки нагоди, щоб їй пошкодити. Це була помилка п. Буйницького, від якого залежали всі призначення, й він першим заплатив за цю помилку усуненням зі свого високого становища.

За часів Центральної Ради генерали мовчали, робили, що від них вимагалося та старались українізуватися, тобто в страшний спосіб калічили українську і російську мови.

Але як тільки німці розігнали Центральну Раду й посадили Гетьмана Скоропадського, генерали заворушилися.

Ніхто з нас, військових українських правників, ніколи не сумнівався, що Скоропадський настільки є зросійщеним, що йому будуть ближчі інтереси росіян, між українців, і через те готувалися до боротьби і з росіянами, і з Скоропадським. Наразі чекали, як він себе поведе.

Тим часом генерали висунули до Гетьмана «меморандум» в справі військового судівництва. У цьому меморандумі не щадили «прапорщиків», що «совершения чужда делу военно–судебных учреждений, вся их ценность заключается в умении говорить по малороссийский, а все их стремления – достигнуть заманчивого титула «атамана».

Це був ганебний і брехливий документ. Не кажучи вже про те, що серед українських військових правників були особи різних військових ранг, ті «прапорщики» переважно були старі досвідчені правники, що їх покликано до війська в часі мобілізації, а у війську впродовж війни займали навіть перед революцією досить високі становища, за які боролися з ними кадрові військовики.

Але Ясновельможному були ближчі російські генерали і розпочалося викидання «прапорщиків».

У першу чергу пішов п. Буйницький, потім Ясногурський, Чехович та інші. Хоч були вони полковниками ще за часів царських, але українці й… тому небажані.

Замість Буйницького за начальника Головного Військово-Судового Управління призначено генерал-майора Чинадзе, бувшого голову Київського Воєнно-Окружного Суду. Він потягнув до себе цілу низку російських генералів: Ігнатовича, Бривкина, Балясного та інших, яких прізвищ уже не пригадую. Деякі з них були з походження українцями, але так зрусифіковані, що були гірші за росіян.

Для Буйницького було влаштовано урочисті проводи. Зібралося біля сотні його бувших співробітників. Були й деякі з генералів на чолі з Чинадзе. Були кілька промов, в яких вихваляли п. Буйницького. Говорив і сам Чинадзе, який зазначив, що єдиною вадою Буйницького була «молодість», тобто брак досвіду й розуміння справи. Говорили російською мовою. Як найстарший зі співробітників п. Буйницького, виголосив слово і я. Я підкреслив, що ми «прапорщики» прийшли сюди не тому, що нас вабить титул «отамана», а тому, що Україна є наша Батьківщина; що полита вона кров'ю та засіяна вона кістьми наших дідів і прадідів, що поклали життя своє в боротьбі за її незалежність, що ми прийшли, щоб продовжувати ту боротьбу; щоб вибороти своєму народові належні йому права, створити самостійну Україну, а як треба буде, то й віддати свою кров і своє життя. Не прийшли ми по «чини та ордена», а прийшли працювати, будувати на власній землі власну державу.

Не сподобалася моя промова генералам, а один з полковників зі здивуванням сказав, що він перший раз чує українську мову і до цієї пори не знав, що вона така сильна, гнучка та що нею можна висловлювати найглибші почуття.

Після проводів п. Буйницького було ясно, що я довго не вдержуся в Прокурорській Управі. Не привик я, щоб мене викидати й тому сам просив, щоб мене звільнили і призначили головою штабового суду 12 дивізії в Лубнях.

Тягнуло мене в Лубни, бо перед війною я там був за товариша прокурора окружного суду і на час війни залишив там умебльоване своє помешкання. Крім того почував я себе ще не зовсім здоровим і знав, що полтавське повітря мені поможе. І не помилився.

Переїхав я в Лубни в кінці серпня 1918 року, якраз на грушки, яблука та ставки. Поїздки в гори та ліси Мгарського монастиря, піші прогулянки до Петровського парку та на замковище Ярема Вишневського дуже швидко вернули мені сили й здоров'я.

Штабовий суд знайшов я цілком зорганізованим, але ще не відбулося ні одного судового засідання, бо мій попередник, якийсь генерал, не знав української мови, а проводити розправи російською мовою боявся.

Про першу судову розправу штабового суду, що мала відбутися українською мовою знало ціле місто й тому в день розправи майже з самого ранку невеличка зала суду була повнісінька. Прийшли військовики, урядовці, судді цивільного суду, адвокати, дами, інтелігентна й неінтелігентна публічність. Прийшли послухати, як то будуть судити правдиві українські судді українською мовою. Судити українською мовою… У мене самого якось стискало в горлі і сльози виступали з очей, як тільки про це думав та готувався до розправи. У ті часи то навіть у Лубнях, серці України, це було щось дивне, неймовірне!

За кілька днів перед розправою деякі цивільні судді, мої бувші товариші, питали мене:

– Чи справді розправа буде відбуватися українською мовою?

– Так, справді.

– А прокурор?

– Прокурор буде говорити по-українськи.

– А оборонець?

– Оборонець також.

Розглядалося якусь справу військового лікаря, що образив військового урядовця прилюдно в театрі. Обвинувачений – росіянин, покривджений – українець.

Коли я з суддями ще нараджувався в моєму кабінеті, в залі гуділо, як у вулику.

– Прошу встати, суд іде, – завізвав присутніх вартовий старшина.

Усі, як один чоловік, встали і запанувала така тиша, якої не пам'ятаю за весь час моєї судової діяльності.

– Як у церкві! – окреслив опісля один із суддів.

Поволі й виразно провадив я розправу; навіть обвинувачений говорив по-українськи, хоч і дуже калічив. Публічність ловила кожне слово. Було так тихо, ніби крім суду в залі не було ні душі. Тільки брязкала зброя та остроги вартового старшини, як ішов він викликати нового свідка, та стукали чоботи свідків, що підходили до столу суддів. Порядок був виїмковий. Коли після закінчення слідства суд вийшов на нараду, знову загуло в залі, – видно всі говорили, всі ділилися враженнями.

Під час оголошення вироку «іменем Української Держави» хапнуло мене щось за горло, сльози навернулися на очі і я ледве не розридався…

Публічність вислухала вирок стоячи і весь час у повній тиші, аж поки за суддями не зачинилися двері кімнати для нарад.

Після розправи прийшли до мене мої бувші товариші Лубенського окружного суду поділитися враженнями. Були вони дуже захоплені цією подією, як і більшість публічності.

Так відбулося моє перше судове засідання в рідному краю рідною мовою.

Але недовго прийшлося працювати мені в Лубнях. Розпочалося повстання проти Гетьмана. За начальника 12 пішої дивізії в Лубнах був генерал Александрович, а за начальника штабу – полковник Петрів (той, що пізніше був військовим міністром УНР).

Александрович, українець з походження, довго не міг наважитися, до якого пристати. І виконуючи намови Сергія Шемета до гетьманців не пристав, а «сів у бест», себто в критичний момент сховався в штабі німецької частини, що тоді квартирувала в Лубнях, і жодних розпоряджень проти повстанців не давав. У певному моменті до нього звернулася організація хліборобів, щоб він організував польові суди проти повстанців. Тоді він скликав нараду, до якої запросив представників хліборобів, голову Лубенського окружного суду Покровського, прокурора того ж суду Аґєєва, начальника штабу полковника Петрова й мене. На нараді він поставив справу, чи має право він закладати військові польові суди?

Перед нарадою він запросив мене до себе й признався, що хоче викрутитися від польових суддів і просив йому допомогти.

Я докладно простудіював справу з боку права і виступив на нараді проти польових судів, озброєний аргументами законодавства передреволюційного, революційного й українського.

Мій виступ був рішучий і твердий.

Проти мене виступили голова Покровський і почасти прокурор Аґєєв. Але вони не були знавцями військового законодавства і тому мені дуже легко було їх побити своїми аргументами.

Представники хліборобів налягали на утворення польових судів, «бо без того не дамо ради».

На це генерал Александрович рішуче відповів:

– Ви чули, що сказав голова військового суду, який для мене є найбільшим авторитетом, як військовий суддя. Я не можу йти проти існуючих законів, я не уповноважений до творення нових законів та неіснуючих, через те не можу дозволити, щоб хоч один військовик моєї дивізії брав участь у таких судах. Ви самі собі можете творити суди і ви за це будете відповідати, бо це буде свавілля, а вирок смерті такого суду звичайним вбивством.

На цьому нарада скінчилося.

На другий день екстрено прислав по мене Александрович і просив негайно прибути до штабу.

Я пішов. Виявилося, що на донос старшин-росіян німці заарештували одного старшину-українця, який агітував проти гетьмана і проти відділу добровольчої російської армії, що розквартирувалася на станції Ромодан.

– Що з цим робити, порадьте.

– Дуже просто, – кажу – доручити перевести коротке доходження й передати це доходження до штабового суду, а ми вже знаємо, що робити.

– Але німці домагаються негайних репресії.

– Плюйте ви на німців і скажіть, що ви зробите все, що вимагають наші закони.

– Добре, я так зроблю.

Я пішов додому, а на другий день довідався, що Александрович під натиском німців згодився відправити того старшину до Ромодана, до штабу добровольчого відділу, а там того старшину негайно розстріляли. Я зараз же побіг до Александровича.

– Що ви зробили? На якій підставі ви свого старшину відіслали до добровольців? Що вам добровольці, чи ви їм підлягаєте?

– Так зажадали німці й загрожували, що самі з ним розправляться, як не відішлю до добровольців.

– Хай би самі німці розправилися, то всі знали б, що уступили ви перед силою, але віддати свою старшину росіянам – це злочин, за який можете ви дорого заплатити.

І дійсно, в дуже короткому часі, після того, як повстанці захопили Лубни, Александрович заплатив своїм життям: його розстріляли повстанці на двірці.

На початку грудня 1918 року я одержав телеграму від п. Буйницького негайно здати суд та повернутися до Києва на своє попереднє становище старшого прокурора.

Суд здав я своєму помічникові, а сам негайно виїхав до Києва. У Києві застав я ще кілька генералів, посажених Гетьманом; здавали вони свої посади українцям. Справи Прокурорської Управи прийняв я від генерала Бривкина. Передав він мені між іншим грубий зошит його проектів реорганізації військового судівництва.

– Не думайте, что мы ничего не делали, – сказав він, передаючи ті папери.

Все це були знані старі речі.

За начальника Головного Військово-Судового Управління був сотник Сиротенко, людина цілком незнана в правничих колах. Молодий правник, що закінчив науку лише перед війною й просидів усю війну в полоні у німців. Помічником його був п. Буйницький, і він фактично керував Управлінням, бо Сиротенко, як людина партійна, рідко приходив до установи та й на судівництві цілковито не визнавався.

Зараз же було доручено мені та правникам, що прибули з Відня, пп. Вітошинському і Коропотницькому розробити проект Надзвичайного Військового Суду для рішучої боротьби з погромами, розбоями та анархією, які почали ширити більшовики, щоб скомпрометувати український визвольний рух.

У швидкому темпі ми опрацювали два проекти такого суду, а з цих проектів спеціально скликана комісія опрацювала закон про Надзвичайні Військові Суди. Закон затвердила Директорія УНР і його оголошено у січні 1919 року у Вістнику Державних Законів, ч. 8.

Рівночасно мені доручено було зревізувати «Комісію Ковенка», що містилися на Хрещатику, здається в готелі «Франція».

Як мене поінформував пан Сиротенко, там «творяться нечувані речі». Під протокою боротьби з більшовиками арештовували кого попало. Були ніби великі зловживання під час арештів і особливо трусів. Зникли гроші та дорогоцінні речі. Арештовували багатьох тільки для того, щоб потім звільнити за велику кавцію, яка невідомо де зникала.

Усе це я мав розслідити й представити доповідь військовому міністрові, яким тоді був генерал Греків.

Певного ранку я пішов до комісії Ковенка сам, без жодної ескорти.

Тільки увійшов я до вестибюлю, як побачив просто проти дверей кулемет, другий кулемет стояв на першій платформі кам'яних сходів. Ще кілька кулеметів були на інших платформах сходів та коридорах.

Вестибюль і сходи стерегли озброєні люди з мушкетами, шаблями та револьверами.

Видно було, що комісія боялася нападів і до них була приготована.

Зараз же мене запитали, хто я й чого мені треба.

Коли я сказав, що потрібно бачити самого отамана Ковенка, то мене привели до якоїсь кімнати і замкнули за мною двері на ключ. Це була почекальня. Там сиділи вже кілька інтересантів, мужчин і жінок. Як я довідався з розмови, прийшли вони клопотати за арештованих.

Я старався випитати, коли, кого, хто й за що арештував, але всі від відповіді ухилялися, мабуть через те, що був я одягнений по військовому.

Так чекав я з пів години. Нарешті закликано мене до секретаря, якому я вияснив ціль мого прибуття й просив негайно сказати про мене п. Ковенкові.

Виявилося, що Ковенка немає в комісії, що не знати, чи й прийде. Я попросив розшукати його, а тим часом зазнайомити мене зі справами і організацією комісії.

З великою неохотою секретар став відповідати на мої питання. У дуже короткому часі прибув і сам отаман. На мою просьбу зазнайомити мене зі справами, він відповів, що комісія і він особисто підлягають безпосередньо Головному Отаманові й тому не може признати доручення, виданого військовим міністром.

Видно було, що йому було не бажано зазнайомити мене зі справами комісії і моє прибуття зробило на нього велике враження.

Я побачив, що нічого не вдію і тільки сказав йому, що ходить чутка, що його комісія грабує багатих, розстрілює без суду, бере хабарі і що такий стан компрометує саму владу УНР і не може бути терпимим.

На це він відповів: «Мало, які дурниці говорять, не всьому можна вірити. Як Головний Отаман видасть наказ, я представлю до ревізії всі свої справи».

Випровадив він мене з великою зовнішньою куртуазією і вся сторожа на коридорах та у вестибюлі салютувала мені струнко.

Про ці свої відвідини я особисто зробив доповідь генералові Грекову і більше з цією комісією не зустрічався, чув тільки, що її було скасовано.

У кінці січня 1919 року стратегічні обставини змусили Уряд УНР евакуювати Київ до Вінниці.

Там організаційна праця йшла дуже мляво, як з огляду на стратегічне положення, так і на те, що п. Сиротенко цілковито не розумівся на військовому судівництві.

Там таки у Вінниці призначено його військовим міністром. Правники зраділи, бо були певні, що начальником Головної Військово-Судової Управи буде або Буйницький, або ж я. Тим часом Сиротенко залишився й начальником вищої судової офіції.

Мене, як і інших правників, це страшенно обурило; я навіть не здержався і при одній доповіді, якої ніяк Сиротенко не міг зрозуміти, я сказав йому, що значно краще було б для справи, якби він остався тільки військовим міністром, а військове садівництво передав людині фаховій.

На це він нічого не відповів, тільки пізніше при першій нагоді мене «скоротив».

З Вінниці центральні установи переїхали до Кам’янця-Подільського, звідти до Рівного, а опісля майже цілий місяць стояли на станції Верба, недалеко від Дубна.

З Верби всі потяги пішли до Галичини. Тут в Золочеві «скоротили» штати; під це скорочення підпав і я. Було це на початку червня 1919 року.

Не зважаючи на «скорочення», всі скорочені залишилися в тому самому потязі військового міністерства, який прямував знову ж на Кам’янець через Проскурів. Але не дійшов, бо під Тернополем польська армія, що розбила й переслідувала Галицьку армію, захопила потяг УНР, і всіх, хто там був, забрала в полон.

Мені й ще кільком військовим правникам пощастило втекти з того потягу до Тернополя; там дочекалися ми контрнаступу Галицької армії і спокійно виїхали до Кам’янця.

Майже ціле Військове Міністерство й Головне Військово-Судове Управління поляки забрали в полон.

Міністри й деякі вищі урядовці встигли виїхати автомобілями. В Кам’янці я довідався, що начальником Військово-Судової Офіції п. Сиротенко призначив п. Мошинського.

Мені запропонували вернутися на своє попереднє становище.

Я відмовився й перейшов на службу до Міністерства Юстиції, а потім до Міністерства Внутрішніх Справ.

Від того часу не обіймав ніяких посад у військовому судівництві.



Джерело:

Киркиченко Юрій. До історії українського військового судівництва // За державність: Матеріали до історії війська українського. — Збірник 6. — Варшава, 1936. — С. 65, 66.

кількість переглядів: 320