06.04.2021

Колектив Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону висловлює глибокі співчуття рідним та близьким підполковника юстиції у відставці Однокоза Сергія Сергійовича

           

Життя колишнього прокурора цивільно-судового відділу військової прокуратури Західного регіону України підполковника юстиції у відставці та учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції Однокоза Сергія Сергійовича обірвалося 5 квітня 2021 року на 65 році життя.

Несподівана смерть Сергія Сергійовича – втрата для рідних, близьких, колег та друзів.

Колектив Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону висловлює глибокі співчуття рідним та близьким. Словами важко загоїти на серці страшну рану від втрати. Світлі спогади про ветерана військової прокуратури, який чесно та гідно прожив своє життя, завжди будуть сильнішими за смерть. У цей скорботний час поділяємо горе рідних та підтримуємо їх.

У наших серцях Однокоз Сергій Сергійович назавжди залишиться професіоналом за його особистий внесок у фундамент і розвиток органів прокуратури. Він назавжди залишиться відкритою та добросердечною людиною із стійким духом та відданістю справі служіння нашій державі, який умів орієнтуватись у складних ситуаціях і приймати правильне рішення.

Однокоз Сергій Сергійович, 24.03.1956 року народження, отримав юридичну освіту у Львівському державному університеті.

Проходив службу на посадах слідчого, старшого слідчого, старшого помічника 21 військової прокуратури ракетних військ Забайкальського військового округу, старшого помічника 19 військової прокуратури ракетних військ Московського військового округу, прокурора і начальника відділу загального нагляду.
Завершив службу прокурором відділу військової прокуратури Західного регіону України. Являється учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Ще за життя ветеран ділився насиченими спогадами військового прокурорського життя з молодим поколінням прокурорів, якими опікувався після звільнення з військової служби у відставку. Брав активну участь у діяльності органів прокуратури і ветеранської організації з виховання та навчання молоді.

Світлі спогади, любов та повага до цієї доброзичливої людини назавжди залишаться у серцях колективу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону.

Схиляємося у жалобі. Вічна пам`ять!

Історія життя ветерана зберігає глибоку мудрість і безліч фактів з життя прокурора описані в автобіографічній книзі – історико-публіцистичному виданні військової прокуратури Західного регіону України «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР …», яка вийшла в світ навесні 2019 року. У пам'ять колишнього прокурора цивільно-судового відділу військової прокуратури Західного регіону України підполковника юстиції у відставці Однокоза Сергія Сергійовича наведемо його автобіографічну оповідь:

Від Забайкальського – до Прикарпатського

Я, військовий прокурор Однокоз Сергій Сергійович, народжений 24 березня 1956 року у Львові… Батько – старшиною пройшов війну. Мама – з родини польських меценатів Томборовських, які побудували у рідних місцях – селі Себерка Житомирщини – костел, школу, багато жертвували на потреби селян. Батька матері розстріляли, а маму матері – репресували, і коли я був у Іркутську, знайшов підтвердження і її загибелі. А дід мій – Георгіївський кавалер Першої Світової. Мама залишилася сиротою, вийшла заміж за льотчика, який згодом загинув у боях за Севастополь. І лише потім, прибувши із військовим шпиталем на Захід України, зустріла мого батька. Пам'ять про рідних завжди має бути з нами. Їхні життя, нехай і короткі, завжди є для нас зразком служіння рідній землі. Дружина моя – Олена, всю мою службу та і все моє самостійне життя – поруч, моя доля і моя надійна опора.

До службі у прокуратурі я прийшов непросто. Спочатку служив солдатом у Семипалатинську-22, у залізничних військах, які вибудовували колії, що обслуговували ядерний полігон, ракетні майданчики і всю інфраструктуру військ.

Після армії завершив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Працював юристом на підприємстві міжколгоспбуду. Зізнаюся, я завжди прагнув бути офіцером. Це і дисципліна, яка мені подобається, і порядок, якого я прагну, і врешті-решт – можливість жити на пристойному рівні, не звертатися щоразу по допомогу до рідні.

І все йшло до того, що я буду призваний на офіцерську службу і спрямований до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону, яку я на п'ятому курсі перед випуском з університету встиг відвідати, де мені були раді, де на мене чекали, де мені дали так зване «відношення».

Як у багатьох офіцерів бувало, у останню мить все змінилося. Спрямували до Забайкальського військового округу. Звісно, для нас із дружиною, львів'ян,  це було непросте випробування. У військових СРСР, і тут я пригадаю загальновідомий напівжарт-напівсум, ЗабВО розшифровувалося критично: «ЗАБудь Вернуться Обратно». Важкий клімат, коли просто бракує кисню, відсутність гарантованої можливості замінитися згодом до більш престижного військового округу, а просто кажучи – до місця, більш придатного до нормального життя і здоров'я сім’ї, дітей.

Але мені суттєво повезло: у мене після строкової служби на Семипалатинському полігоні був так званий «допуск». І завдяки цій позначці у особовій справі, мене помітили і перехопили кадровики – я став військовим прокурором у Ракетних військах.

Для нас життя у віддаленому гарнізоні ЗабВО було навіть потрясінням, особливо – для дружини, яка не повірила спочатку багатющому вибору товарів у магазинах закритого таємного військового містечка. До речі, утаємниченість була такою суворою, що, коли по залізниці йшли пасажирські потяги «Схід-Захід», у містечку вимикали світло, аби із вікон вагонів випадкові пасажири, серед яких могли бути шпигуни, не помітили і не вирахували ракетні гарнізони і майданчики.

Одразу дали двокімнатну квартиру, у нас уже була донька, яка народилася, коли я завершував навчання у Львові. Було дуже зручно і з товарами, які дружина Олена повсякчас називала, як на радянські часи, з певним задоволенням: «Суцільний імпорт». І з продуктами – ракетникам жити впроголодь не можна навіть за часів тотального дефіциту.

Дисципліна у ракетників завжди висока. І відбирали до Ракетних військ за високими стандартами, був значний відсоток солдатів із вищою освітою. Але життя є життя, і трапляється різне, навіть смерть. Особливо неприємно – коли вона безглузда і несправедлива.
А першою моєю справою була справа саме така – пов’язана із загибеллю трьох військових за незвичних і нічим не виправданих обставин. Навіть дотепер дружина пригадує, у якому моральному стані я перебував, зокрема, того дня, коли під час судово-медичної експертизи відбувся розтин тіл загиблих.

Смерть військової людини, прямо кажучи, передбачена самим призначенням солдата – захист Батьківщини. І смерть на полі бою, на війні не викликає осуду і внутрішнього несприйняття. Але коли смерть безглузда – це конфлікт не лише із законом, а й конфлікт внутрішній для мене особисто.

Суть справи була до дивного примітивна. Солдата послали набрати квашеної капусти. Чан із капустою у овочевому сховищі був величезним і дуже глибоким – 6 метрів. Солдат спустився, почав набирати капусту, але втратив свідомість, і врешті помер. Його відсутність занепокоїла прапорщика, і він надіслав другого солдата на допомогу першому. Другий солдат побачив на дні чану першого, спустився на допомогу, теж втратив свідомість, і теж загинув.

За тривалий час прапорщик сам вирішує розібратися у причині відсутності двох солдатів і повторює всю попередню процедуру. Спускається, намагається врятувати. І гине.

Причина загибелі усіх трьох молодих і здорових військових людей була вкрай прозаїчною, але від того не менш трагічною. Усі вони загинули від випаровування газів, що утворюються і присутні при заквасці величезної кількості капусти. Капусти було настільки багато у об’ємному чані із невеликим отвором, гази були настільки концентрованими, їдкими і непридатними для вдихання живою особою, що існувати навіть лічені хвилини у тому середовищі було рівноцінно самогубству, гарантованій, якщо там можна висловитися, загибелі. Та ще й Забайкальський клімат із його 60 відсотками потрібного людині кисню зіграв злу роль. Усі троє не вижили.

Були тривалі експертизи, дослідження. Для мене, лейтенанта юстиції, це було і професійне, і моральне випробовування. Шкода було людей, які, за великим рахунком, загинули ні за що. За капусту. Але була і професійна можливість покарати винних – тих командирів і начальників, які не організували харчування в цілому і заготівлю продуктів зокрема на такому рівні, який би не створював небезпеку для життя військової людини. І я з цим завданням впорався, був заохочений. Але бути на місці тих, хто повідомляв матерям загиблих про смерті синів, я не хотів і ніколи не захочу.

Наступною справою, про яку пригадую, була справа із крадіжками. Здавалося б, у закритому військовому містечку, обнесеному кількома рядами колючого дроту, де постійно на варті чатові, де налагоджений чіткий ритм життя, вкрасти що-небудь і бути впевненим у тому, що не впіймають, практично не можливо. Але крадіжки довелося розслідувати доволі тривалий час. Майже рік.
Почали зникати речі у квартирах офіцерів. Крали дрібниці, як на наш час, а на радянські часи – доволі цінні предмети побуту. Радіоприймачі, дорогоцінності, яких у всіх було в обмаль, але були, одяг, кришталь. Загалом, звісно, саме такі речі, які і винести з квартири, і пронести асфальтованими доріжками військового містечка можна було непомітно.

Підозрювати можна було багатьох. І солдатів. І прапорщиків. А винним виявився офіцер. Найменш помітної професії і посади. Фінансист. Капітан. І попався він, як завжди кажуть, шерше ля фам, шукайте жінку. Крадій дарував поцуплене у співслужбовців – коханці. На тому і погорів, хоча, здавалося б, діяв із певною логікою: одразу подарував – значить, одразу і позбавився речових доказів.

І особливість злочину, розкритого мною, полягала у тому, що фінансист, маючи на робочому столі копії наказів про відпустки офіцерів гарнізону, мав, таким чином, фактично списки тих, до чиїх квартир у такий-то термін можна навідуватися без загрози бути викритим, без ризику, що господарі несподівано відчинять двері і побачать непроханого гостя. Нараховував відпускникам кошти для їхньої подорожі додому і водночас кримінальним мисленням будував плани крадіжок.

Але на кожного подібного мудреця доволі простоти. А саме – шукати і знаходити відповіді на просте одвічне юридичне питання: кому вигідно. Кому вигідно, кому відомо, що хати відпускників будуть без нагляду у чітко визначений проміжок часу. Я знайшов, безумовно за сприяння інших структур, відповідь на це питання, а речі, подаровані коханці, лише підтвердили версію із фінансистом.

…Я служив іще на багатьох посадах, у різних гарнізонах, у різних кінцях країни – від Чити до Володимира, від Семипалатинська до Львова. Але перші справи запам’ятовуються на все подальше життя і дуже часто накладають відбиток на усю подальшу службу військового прокурора. Думаю, у всіх так.

…Близько трьох місяців я брав участь у розкритті злочинів в техногенно-небезпечній зоні – у Чорнобилі. Це були і вбивство, і крадіжки, вчинені "партизанами", названими так особами, які були терміново мобілізовані на ліквідацію у зоні небезпеки. Мене призначили туди, бо я мав відповідний досвід: як я вже згадував, 18-річним юнаком служив строкову на Семипалатинському ядерному полігоні у Казахстані.

На той час у зоні відчуження під керівництвом Урядової комісії продовжувались роботи з ліквідації наслідків аварії: розчищали уламки 4-го енергоблоку, споруджували рятівний саркофаг. І так аж – до 1991 року.

Щойно дізнався, що їду до "Міста мертвих", зрозумів: чашу долі військового прокурора доведеться випити до дна. Прийшов додому, де на мене чекала стривожена Олена із маленькими дітьми, наймолодшому Дмитрику виповнилося лише два місяці. Повідомив про нове надзвичайне відрядження. Дружина була шокована, але підтримала мене, знала, що я – офіцер, військова людина, і тому свого страху за мої життя і здоров’я не виказала, та я всі зворушення відчув у рідній людині, як і всі, хто усе життя разом.

12 вересня 1989 року я заступив на службу у Чорнобилі. 110-тв військова прокуратура стала для мене знаковою, атмосфера була просякнута постійною внутрішньою напругою, що важко передати словами.

У пам’яті найбільше закарбувався один професійний епізод – вбивство ліквідатора. Тоді, з метою економії електроенергії, з настанням сутінків вимикали світло. Так було і у одній казармі. Двоє односільчан вирішили під покровом темряви провести час, як вони вважали, «весело»: розпивали спиртне, вихвалялися своїми «сердечними справами». У стані безконтрольного свавілля побратими-ліквідатори вирішили прогулятися, та супутницею їм стала біда. Між чоловіками раптом виникла некерована безглузда суперечка. Один схопив молоток і вдарив іншого по голові – моментальна смерть.

Ми. військові прокурори, діяли оперативно: встановили увесь маршрут останньої прогулянки убивці та жертви, послідовність дій, обставини злочину. Аби приховати убивство, правопорушник потай затягнув тіло до казарми, роздягнув і зробив все, аби замаскувати злочин: ніби молода і дужа людина померла своєю смертю, внаслідок нещасного випадку. А на місці убивства злочинець знищив речові докази.

Але експертиза встановила: смерть була насильницькою і стала наслідком удару тупим предметом у ділянку голови. За два дні я розкрив справу: провів слідчий експеримент, опитав вояків, дослідив усі деталі епізоду. Установив: злочинець – товариш потерпілого, він нікуди не тікав, бо був упевнений, що не викриють, адже сліди злочину знищив. Справу я завершив у визначені законом терміни. Суд визначив ліквідатору-убивці реальний термін покарання.

Зізнаюсь, і хай через моє зізнання це стане зрозумілим молодим військовим прокурорам, які про ту катастрофу знатимуть лише по розповідях: вже від самого початку Чорнобиль видався мені жахливою і незрозумілою катастрофою для людства і людей. І з роками я все більше усвідомлюю: Чорнобильська трагедія виснажила мене як фізично, так і морально, цілковито спустошила внутрішньо. Це шрам, рана – на все подальше життя. Виходить, як військовому прокурору, мені судилося пережити і таке випробування долею. Добре, що все – у минулому. Недобре, що це – не забудеться…

…Я переконаний, що зі мною погодяться усі ветерани, коли скажу, наскільки важливо для військового прокурора мати усе життя і всю службу поруч надійну сім’ю, люблячу дружину, яка усі твої досягнення і труднощі сприймає, як свої особисті. І всі наші перемоги присутністю наших бойових подруг множаться стократ. Такою для мене є моя дружина Олена, якій я щиро вдячний за все. Адже бували за мою службу і такі ситуації, такі складні і навіть небезпечні справи, коли для моєї сім'ї, для моєї дружини з метою їхньої безпеки надавали охорону. І це випробовування ми мали пройти і ми пройшли його гідно, достойно, як належить родині військового прокурора.
Думаю, ці слова і згадки – не сентиментальність, а чітка формула життєвого щастя військового прокурора і військової людини…



Пресслужба Спеціалізованої прокуратури у військовій
та оборонній сфері Західного регіону

кількість переглядів: 49