Колектив Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону висловлює глибокі співчуття рідним та близьким генерал-майора юстиції у відставці Мельничука Василя Григоровича

         

22 лютого 2022 року на 84 році життя відійшов у вічність перший військовий прокурор Західного регіону України генерал-майор юстиції у відставці Мельничук Василь Григорович.

Смерть Василя Григоровича Мельничука – втрата для рідних, близьких, колег та друзів.

Колектив Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону висловлює глибокі співчуття рідним та близьким. У цей скорботний час поділяємо Ваше горе та підтримуємо Вас. Це гірка втрата для всіх, хто знав і кому доводилося працювати з цією Людиною.

Пам'ять про Мельничука Василя Григоровича назавжди залишиться світлим проминем у серцях людей, які його знали й поважали.

Довідково: Мельничук Василь Григорович народився 12 лютого 1938 року в с. Стоянівка Радивилівського району Рівненської області.

1960 року закінчив Хабаровське артилерійське училище, а 1968 року – Львівський державний університет.

З вересня 1968 року і по жовтень 1995 року проходив службу на посадах слідчого військової прокуратури Луцького гарнізону, старшого слідчого військової прокуратури Хмельницького гарнізону, заступника військового прокурора Астраханського гарнізону, військового прокурора Астраханського гарнізону, військового прокурора 82 військової прокуратури (Гродно Білорусь), заступника військового прокурора ГРВН, першого заступника військового прокурора ГРВН, військового прокурора Забайкальського військового округу та військового прокурора Західного регіону України.

Ще за життя ветеран ділився насиченими спогадами військового прокурорського життя з молодим поколінням прокурорів, якими опікувався після звільнення з військової служби у відставку. Брав активну участь у діяльності органів прокуратури і ветеранської організації з виховання та навчання молоді.

Світлі спогади, любов та повага до цієї доброзичливої людини назавжди залишаться у серцях колективу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону.

Схиляємося у жалобі. Вічна пам`ять!

АПЛОДИСМЕНТИ ДЛЯ ПРОКУРОРА

Я, військовий прокурор Мельничук Василь Григорович, народжений 12 лютого 1938 року у селі Стоянівка Радивилівстького району Рівненської області. У дитинстві, мені тоді було сім років, я пережив розстріл рідних радянськими вояками у мене на очах і став круглим сиротою. А що таке – бути сиротою у повоєнні роки, не потрібно і розповідати.  говорить само за себе. Рано почалося самостійне і непросте життя. І від самого початку життя самостійного, передчасно дорослого, я мріяв дізнатися, що ж сталося зі всіма моїми рідними, відновити справедливість і віддати шану їхній світлій пам'яті…

У віці 11 років я товарняком із Радивилова дістався Львова – не шукав пригод, а хотів вчитися. У Красне транспортна міліція побачила, що я їду і тримаюся на зчепленні вагонів, та повідомила у Львів. Мене вже чекали і зустріли. Зняли з потяга і спрямували до прийомника-розподільника, там, біля церкви Анни. І там я цілий тиждень жив – на підлозі спав, трошки їсти давали. І була там така тьотя Аня, чергова. Я попросився: «Тьотя Аня, відпустіть мене, я хочу вчитися, у мене немає нікого рідних». Але вона не випустила, побоялася, що я малий злочинець і красти буду в людей. Вже інша чергова мене відпустила. І я два тижні прожив на залізничному вокзалі – нчував під лавами.

Потім якось йшов вулицею і побачив двірничку, в якої попросився жити, пустила добра душа, хоча сама жила у малесенькій кімнатці – колишньому туалеті, вулиця Різьбярська 1-а, квартира 5. Мою добродійницю звали тьотя Оля. І вона теж боялася, що я «вурка», крадій, але швидко переконалася, що злих намірів не маю, стараюся допомагати їй прибирати сміття, а спав, як завжди, на підлозі.

Була та Оля родом з Дніпропетровська, у неї було шестеро дітей. Коли прийшла війна, дітей забрали. Сина поранили, і вона пішла у Львові двірничкою, жила у підвалі, аби тільки бути поруч із сином, який лікувався у військовому шпиталі. А коли син одужав, за два місяці їй дали більший туалет для кращих умов життя. Скажу, що ми постійно підтримували з нею стосунки. Згодом ми з нею навіть подавали разом заявки на радіостанцію «Маяк», щоб розшукати її і, може, моїх рідних. Син її після війни служив у Чернівцях  надстрокову. А дочку тьоті Олі я знайшов у Москві, вже коли був курсантом військового училища, і, як їздив з Далекого Сходу через ту столицю, зустрічав доньку моєї благодійниці, яка теж була двірничкою. Завжди прагнув підтримувати з добрими людьми добрі стосунки. Завжди намагався віддячити добром за добро.

Але це було згодом. А тоді, у повоєнному Львові, я продовжував шукати, де вчитися, бо все життя відчував цю благотворну глибоку внутрішню потребу – знати більше, навчатися, збагачуватися знаннями. Скрізь питався. І дізнався, що у Львові відкриває професійно-технічну школу Новікова Парасковія Іванівна. Готували там кравчинь і чоботарів. То я й став вчитися на чоботаря. Але працювати не полишав, допомагав тьоті Олі. А ще – шукав і знаходив дрібні заробітки – десь комусь допомогти щось розвантажити, перенести, дадуть карбованця чи два – і вже можна жити.

Іще я знайшов можливість навчатися – у вечірній школі, на Снопківській. Став чоботарем, закінчив школу, 11 класів, – і мене призивають до армії, Чкаловський райвійськкомат, Пекарська. До речі, скажу, що і за середню освіту я мав пройти певні терни, поборотися. Я ж попросив директора школи дати мені можливість скласти іспити раніше, за кільки класів одразу, за 10-й і 11-й класи одразу, тому що йду до армії. І хочу йти до армії вже із середньою освітою. Але той директор заперечив, ні. Тоді я написав листа міністру освіти Української РСР. Виклав у листі свою долю, що сирота, і своє бажання – що хочу мати атестат за середню школу, але директор проти. Скоро надійшла телеграма: іспити у Василя Мельничука прийняти. І коли на призовній комісії побачили, що я маю освіту, а це свідчило про моє бажання вчитися, офіцер питається, а чи не хотів би я стати військовим. А як, питаюся. Якщо погоджуєшся, ми допоможемо. І, як виявилося, не забули, та згодом допомогли.

А спочатку я поїхав служити солдатом - спрямували мене на Далекий Схід – місцевість, як пам’ятаю, «Красная Рєчка». Я не забуду, як їхав до Хабаровська потягом 27 діб. Двадцять сім діб. Нас везли не у купе чи плацкарті. Завантажили молодих солдатиків у так звані «теплушки», з «буржуйками». Погодували нас, новобранців, вперше за кілька діб – лише у Дніпропетровську. І потім ще звідти – двадцять одна доба, три тижні, – до Далекого Сходу. Я прослужив солдатом певний час, як мене викликали командири і нагадали, що я висловив бажання навчатися у військовому училищі. І ще добу їхали на місце навчання - Хабаровське вище військове ракетно-артилерійське училище. Яке я успішно закінчив і отримав розподіл до 310 мотострілецького полку 24 Залізної дивізії – на Львівщину.

Призначили командиром взводу ПТУРС. І напередодні відповідальних стрільб на Яворівському полігоні я, цілком несподівано, але вкрай приємно для себе, попав у генеральські обійми – мене упізнав начальник мого Хабаровського училища. А потім, коли я поцілив ПТУРСом у макет німецького танку, – генерал облаштував так, що мене, лейтенанта, запросили на зустріч до маршала Кулікова Віктора Георгійовича, який сказав: ми бачили, як ти стріляв, молодець, нам такі офіцери потрібні, будеш навчатися далі. Почути таке від маршала, коли на Яворівський полігон зібралися усі командири ракетних військ і артилерії збройних сил, – було справою честі, мене почали просувати по службі, спрямували на подальше навчання до Оренбурга.

А я ще й не забарився і звернувся до командування, і мені надали дозвіл навчатися на юридичному факультеті Львівського університету. У Оренбурзі я теж зробив все, аби пройти кілька курсів за скорочені терміни.

Завершив і військове, і юридичне навчання майже водночас. І ніколи не шкодував, що віддаю сили вивченню наук. Коли, до речі, командири мене спиталися, чому я саме на юридичному факультеті хочу здобути цивільну вищу освіту, я сказав, як справді й було: мрію стати юристом і добитися свого – розібратися, що ж трапилося із моїми рідними, за що розстріляли батьків, і відновити справедливість. Мені пішли назустріч. Мені все життя попадалися у переважній більшості своїй дуже порядні офіцери.

Певний час мене просували і по лінії виховної роботи. Я пройшов посади, на яких мене вчили діяти професійно, рішуче, цілеспрямовано, виважено, принципово. І це попри те, що майже всю службу на мені лежала тінь, яку кидали своїми діями і підозрами у «неблагонадійності» так звані «особісти», котрі всіляко підкреслювали, що я – син «ворогів народу». З виховної роботи мене перевели на посаду командира батареї САУ. А потім стався випадок, який пов’язав моє життя назавжди із військовою прокуратурою.

Викликає мене командир батальйону і каже, що у майора Шапошникова спалили машину. Шапошников був заступником командира батальйону з тилового забезпечення. Жив він у окремому будинку, який охоронявся особовим складом. Ось у гаражі цього будинку і згоріла машина «зампотилу» – шикарна, рідкісна як на той радянський час, «Волга» - Газ-21, яку тиловик щойно купив і перегнав із Києва. І мені, як дізнавачу – офіцеру із дипломом юриста, доручено взяти участь у встановлені обставин. Я поїхав до військової прокуратури Рівненської армії, де отримав завдання розібратися із цим випадком.

Повернувся до військової частини і добросовісно, як то кажуть, пішов по сліду. Знайшов відбиток солдатського чобота із особливостями підошви. Залив гіпсом. І порівняв із підошвами чобіт у приміщенні варти, адже солдатів кількість була обмежена, і вони заступали на варту часто, у режимі, який називали «через день – на ремень». Одна пара співпала повністю.  Викликаю солдата, розповідай, як це все сталося, не хвилюйся, спокійно розповідай. Щось же було причиною такого серйозного твого вчинку?

І солдат розповів, що напередодні Пасхи тиловик заготовив чималу кількість ковбаси, сала, вудженого. Боєць чує всі ці запахи, уявляє смаки, людина молода, хлопчина. Логічно, що просить офіцера пригостити його, той відмовляє. Тоді солдатик сам собі штик-ножем вкраяв шматок ковбаси і з'їв, за що «тиловик» солдата побив. Хлопець затаїв образу.

І наступного разу, коли знову мав охороняти садибу, бере з собою баночку бензину, кидає її під «Волгу», чинить підпал. Він же не думав, що аж так все займеться.

Словом, за лічені години справу я розкрив. Три хвилини розмовляв із людиною. Просто. По-людськи. Поїхав доповісти у військову прокуратуру. Заходжу до кабінету, а там сидить генерал юстиції. Це був військовий прокурор Прикарпатського військового округу. Генерал спитався, чому я тут, а потім попросив доповісти суть справи. Я розповів.

І це ти все сам розібрався? Сам, кажу. А де солдат? Ось тут, відповідаю, в коридорі. Заводжу солдата. Генерал сам спитався у винуватця про все, і солдат все виклав прокурору, як було – у точній відповідності до того, як я і зафіксував у документах. Якраз увійшов до кабінету і військовий прокурор армії. Обидвоє вислухали і солдатське зізнання, і мою доповідь.

Тоді генерал питається мене: підете служити до військової прокуратури? Я на той час, за великим рахунком, уяви не мав, у чому полягають особливості служби у військовій прокуратурі. Але погодився. А прокурор округа дав вказівку прокурору армії зайнятися моєю подальшою долею.

Одразу постало переді мною питання вибору: є місце в одній прокуратурі, де прокурор має м’який характер, а є місце у Луцьку, де у військового прокурора важкий характер. Я не побоявся. Не перелякався. Я обрав своїм першим керівником саме військового прокурора із характером і не помилився. Ця людина – Шаталов Юрій Іванович, став для мене не просто першим керівником, зразком військового прокурора, але й у чомусь – справжнім батьком-командиром. Він був мені батьком, якого у мене, сироти не було… А тому людське, батьківське по суті, ставлення керівника стало особливо цінним, зворушливим. І таким, яке я хотів виправдати гідною службою і роботою.

Юрій Іванович Шаталов… Він навчив мене всьому, заклав основи, підвалини мого професіоналізму, як військового прокурора. Саме таких, як Шаталов, я побажав би кожному молодому прокурору-початківцю.

Шаталов, наприклад, казав мені без зайвого металу у голосі, без утиску: ось ти, Василю, склав документ на трьох сторінках. Все вірно. Все добре. Але, давай, сідай поруч, я покажу тобі, як можна було скласти його на двох сторінках, щоб він читався швидко, легко, просто, і щоб одразу все було зрозуміло. І так – просто і ясно – він провів мене усіма сходинками до високого фахового рівня. А жорстким Юрія Івановича вважали лише через те, що він, справжній військовий прокурор, не дозволяв собі панібратства, чітко витримував межі службових і людських стосунків. Я вдячний йому дотепер за все, чого досягнув.

Я був загартований Шаталовим. І тому мені – в якому він виховав упевненість в собі, в якому він виховав уміння не бути розгубленим за будь-яких важких ситуацій, не втрачати лице, не плазувати перед керівництвом будь-якого рівня, – було легше служити у всі подальші роки, на всіх подальших посадах.

Пригадую, як я, слідчий, отримав доручення розслідувати обставини дуже масштабної пожежі на складах. Пожежі, яка завдала збитків Міністерству оборони на 15 мільйони гривень. Можете собі уявити, що то за втрати і які висновки могли бути і для тих, хто допустив пожежу, і для тих, хто пожежу  розслідував. Адже все одразу взяли під контроль «особісти», котрі вбачали диверсію, підпал, злий умисел. А на місці пожежі встигли побувати керівники і військові, і цивільні найвищих рангів. У мене дотепер залишається сумнів, чи не дали мені цю справу з метою суворої перевірки: впорається, мовляв, Мельничук, то буде молодець, а не впорається – така вже йому ціна…

Як би там не було і попри всі мої сумніви, на цю непросту справу кинули саме мене. Я не зволікав, і від першої хвилини, одразу взявся до діла серйозно. Практично, провів на місці події три доби безвилазно. Днював і ночував. І розкопав, що причина – у неякісній роботі будівельників. Вони не виконали своїх обов’язків у відповідності до технологічних вимог. Електрики проклали мідний дріт по дерев’яній будівлі. А зверху дроти прикрили звичайнісіньким легкозаймистим папером. Коротке замикання – іскра – пожежа – три добі горіло – 15 мільйонів на вітер.

Я зробив для себе саме такі висновки. Але потрібні ще були підсумки експертів. Тоді я вантажу всі свої здобутки на «Зіл» і везу до Львівського пожежного училища, де фахову оцінку, за добрим збігом обставин, має дати мій однофамілець – начальник кафедри підполковник Мельничук. Він, зізнаюся, був приємно вражений моїм добросовісним підходом до пожежної справи і підтвердив усі мої напрацювання. Словом, причина пожежі – у діях будівельників, підпалу не було. Все діло у неякісній електромережі і недобросовісних електриках та тих, хто їх мав контролювати під час робіт, під час прийомки робіт.

Але, як виявилося, розкрити справу такого масштабу збитків державі – лише половина діла. Тепер потрібно було іще доповідати про свої висновки і бути готовим за свої висновки відповідати. Адже – знову ж таки зроблю наголос – на карту поставлено 15 мільйонів карбованців збитків. Як ми всі пам’ятаємо, за радянських часів підкреслювалося, що 1 долар США коштував лише 50 копійок СРСР…

До Головної військової прокуратури, спрямовують знову ж таки саме мене: ти – розкрив, ти – і відповідай на всі питання на всіх рівнях.

У Москві мене приймає наш легендарний Головний військовий прокурор СРСР генерал-полковник юстиції Горний А.Г.

Артем Григорович поставив кілька конкретних питань мені, капітану, по-доброму висловив задоволення, що я сам розкрив таку справу. Я доповів, що недбалість всьому причина, елементарна службова недбалість будівельників.

Але знову постало питання: хто доповідатиме маршалу – Міністру оборони, адже сума збитків грандіозна. Я не сховався, так би мовити, за невисоку посаду і невисоке військове звання «капітана» і, коли Горний спитався, можливо, ти сам і поїдеш, я без заперечень погодився: давайте доповім я, я готовий. Протягом години мене доправили зі всіма документами до Міністерства оборони, і мене прийняв у своєму кабінеті Міністр.

Я і Міністру все доповів, без зайвих слів, ясно і просто, як вчив Шаталов Юрій Іванович. Я не знітився перед першою посадовою особою однієї з найбільших, на той час, армій світу. Міністр під час зустрічі був уважним і серйозним, все сприйняв, вислухав. Маршал сказав: дякую, синку, що розібрався, тепер я буду розбиратися зі своїми командирами. І спитався: що ще від нього, Міністра, залежить, чи потрібно щось підписати. А мені сказали, щоб я привіз з Міністерства вже підписаним акт. Акт в мене був готовий, і Міністр миттєво підпис поставив.

Коли я повернувся до Головної військової прокуратури, Артем Григорович Горний був вкотре здивований швидкості, з якою я впорався із завданням доповіді Міністру, та ще й акт привіз підписаним. Горний почав розпитувати мене вже більш детально, хто я, звідки, як йде служба. І він спитався, а чому я дотепер лише «капітан». Я пояснив, що так складаються служба і доля. Ясно, сказав Артем Григорович Горний. І не встиг я ще доїхати до місця служби, як вже пройшла команда, і мене, за нетривалий час, переводять заступником прокурора Астраханського гарнізону. Думаю, це цікава історія…

Не менш цікавим був момент, коли мене призначили військовим прокурором Забайкальського військового округу. Безумовно, я опановував ситуацію – я мав знати, у якому стані справи у підпорядкованих мені прокуратурах, Під час вивчення і аналізу документів, статистики я побачив критичну тенденцію – понад 1000 кримінальних справ заведено, накопичилося по нестатутних відносинах. Це величезний і, думаю, неприпустимий масив. Проводжу колегію, і вольовим рішенням даю команду, наказую закрити переважну більшість справ: ті, де наслідки не суттєві, не важкі, без травмування, каліцтва. А вже ті, де важкі тілесні ушкодження, – до суду.

Що тут почалося… З деякими керівниками, не стану цього приховувати, сталася істерика. Мельничук, казали, підриває устої військової дисципліни і порядку. Мельничук, мовляв, порушив закон. Мельничук, вважав дехто, має відповідати перед суспільством. І, безумовно, почали лунати голоси, що Мельничука потрібно знімати з посади. Я зрозумів, звідки вітер віє. На посаду військового прокурора Забайкальського військового округу (ЗабВО) і без мене було чимало претендентів, які спали і бачили себе у генеральському кріслі. Почалися скарги і навіть анонімки до найвищих державних інстанцій. Приїхали представники «зверху», які пообіцяли мені, що я відповім за своє рішення «зі всією суворістю».

До цього все і йшло – до моєї відповідальності. Я був переконаний, що рішення я ухвалив правильне. З таким переконанням я і вирушив до Москви на колегію Генеральної прокуратури. А порядок був таким: першого дня – колегія Генпрокуратури, наступного – колегія Головної військової прокуратури. Словом, спочатку мене мали «виховувати» перед усіма прокурорами СРСР, а потім – власне перед військовими прокурорами Союзу.

І ось настав, так би мовити, мій «судний день». Напередодні мене попередили, готуйся, завтра тебе будуть «катувати». У залі, де проводиться колегія Генпрокуратури – 840 осіб. Усі прокурори союзних республік, областей, країв, великих і малих міст. У президії – перші особи держави на чолі із особисто Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Сергійовичем Горбачовим. Атмосфера наелектризована. Усі чекають серйозних кадрових рішень і гучних заяв. Із доповіддю виступив Генпрокурор. Після доповіді Рекункова Олександра Михайловича почалось обговорення. Виступив, як пам’ятаю, прокурор Казахстану. І, врешті-решт, слово надається військовому прокурору Забайкальського військового округу підполковнику юстиції Мельничуку Василю Григоровичу.

Я був переконаний у своїй правоті, тому виступав дуже конкретно, чітко, води не лив. Зв Шаталовим. Йому за мене не було б соромно. Я сказав, що ухвалив рішення і дав команду закрити кримінальні справи за фактами нестатутних відносин у кількості 1000 проваджень. Винятково ті, де немає тілесних ушкоджень. І я вважаю, що я вчинив безпомилково. Вчинив по-державницькому. Тому що, вивільняючи від кримінальної відповідальності тисячу військовослужбовців, я уникнув ситуації, коли кілька тисячі рідних, близьких і просто знайомих солдатів будуть проклинати армію і військову службу, та й державу заодно, що держава і армія забрали у них синів, відняла у синів свободу і перетворили їхніх дітей на злочинців.

Зал завмер.

І раптом – вкрай несподівано для всіх і для мене у першу чергу – підхоплюється з місця у президії Генсек Горбачов Михайло Сергійович і вигукую із запалом на всю залу: «Правильно, товариш Мельничук! По-государственному думаете! Всем нужно так подходить к людям и к делу, как прокурор Мельничук!». І аплодує мені.

Слідом за Горбачовим підводиться весь прокурорський особовий склад країни і всі аплодують мені, військовому прокурору Василю Мельничуку, і не стільки власне мені, як офіцеру, скільки моїм словам і думкам. Все. Державницький підхід взяв верх над інтригами і, чесно скажу, чиїмось недолугим спробами за рахунок долі звичайних порушників дисципліни, простих солдатиків вирішувати свої амбіційні плани і досягати своєї недостойної мети – дряпатися по службових прокурорських сходинках.

І наступного дня вже все пішло інакше, по-людськи, і не «пісочити» мене зібралися у Головній військовій прокуратурі, а на колегії заслухали досвід прокурора ЗабВО Мельничука по роботі із дотриманням законності у напрямку боротьби із нестатутними відносинами.

І Рекунков особисто підійшов, потис руку і так і сказав: правильно, так всі повинні мислити і робити. І я тут підкреслю, що я задля досягнення законності, а тим більше – для того, аби посісти певну посаду, ніколи анонімок не писав, «по трупах» не йшов, людей не підставляв, поводився гідно, по-офіцерському, по-прокурорському, по-людськи. Скрізь, де б тільки не виконував прокурорські обов’язки.

Так було і у Німеччині, де я налагодив найкращі стосунки із прокурорами Німецької Демократичної Республіки, коли потрібно було саме залишатися людиною, а не дерти горло і відстоювати «інтереси і добре ім'я – радянського воїна-переможця» усупереч здоровому глузду, аби тільки не кинути сумнозвісну «тінь» на «армію-освободітєльніцу», хоча насправді були і в радянській армії і у радянського солдата порушення закону, які бачили наші німецькі колеги.

Так було і у Монголії, де  мені, як військовому прокурору Забайкалля, у чиєму підпорядкуванні було 29 військових прокуратур гарнізонів, у тому числі – і власне Монголії, доводилося організовувати розслідування серйозних справ, про які таємність не дозволяє розповідати і дотепер. А щодо Монголії пригадаю лише, радісний, пам'ятний день, коли я, військовий прокурор Забайкальського військового округу, був запрошений і взяв участь у святкуванні значної події у історії МНР – народження 2-хмільйонного громадянина Монголії. Не забуду, як у мене на очах перша особа Монголії підняла малесенького монгола на руки, як всі аплодували і раділи життю. І я радів разом з ними. Прокурор, де б він не був, яку б посаду не обіймав, завжди повинен пам’ятати, що потрібно радіти життю. Щоб цікаво жити і служити було скрізь. І я вважаю, що я – саме така людина. Мені цікавить життя, де б я не знаходився…

А життя закономірно проходить своїми стежками, доля веде своїми шляхами. І справедливо, що я, який пішов юридичною стезею заради того, аби знайти сліди своїх рідних, все ж таки досяг своєї мети. Це було тоді, коли я у відпустці приїхав до міста Горький. Губернатором Горьковської області тоді був Борис Нємцов, якого потім розстріляли у Москві. А Нємцов був дуже людяним чоловіком і дуже мені допоміг.

Як військовий прокурор, я все ж таки знайшов місце поховання рідних – Бугрове кладовище там, у Горьковській області. Виготовив хрест. Приїхав до коменданта того Бугровського цвинтаря і попросив дати змогу поставити хрест у пам'ять про похованих тут розстріляних рідних. Ні, сказав комендант, не можна заборонено. І я лише потім зрозумів, чому він так сказав. Я погодився із комендантом, що офіційної заборони, у відповідності до законів і правил, потрібно дотримуватися.

Але я залишив за собою право звернутися до губернатора – Бориса Нємцова. Вийшов на зв'язок із адміністрацією, представився. Мені сказали: приїжджайте, Нємцов чекає на вас. Борис Юхимович прийняв мене одразу, уважно вислухав і сказав просто-таки по-гагаринському: «Поїхали». Ми прибули разом до кладовища, і Нємцов сказав комендантові: потрібно допомогти поважній людині, тут поховані його рідні – українці, наші брати.

Я йому дуже вдячний за допомогу, молода талановита людина, шкода, що Росія його не вберегла.

А я зрозумів, чому комендант сказав, що хрест ставити не можна, щойно увіткнув лопату у землю. Майже одразу лезо лопати ударилося об кістки похованих «ворогів народу». Там було розстріляно і закопано десять тисяч українців. І мої рідні – в тому страшному числі. Але хрест я акуратно поставив. Я виконав свій обов’язок і своєї мети – вшанувати пам'ять моїх українців – досяг…

Коли прийшов історичний час Незалежності, я безпосередньо взяв участь у становленні військової прокуратури Прикарпатського вій ськового округу - Західного регіону України. Поклав на цю справу свої сили і здоров'я. І я радий, що молодому поколінню військових прокурорів не байдужі спогади і історії тих, хто починав новітню історію військової прокуратури регіону. Як це було у деталях, переконаний, зможуть розповісти ті, з ким я працював пліч-о-пліч, розповісти у деталях конкретних справ і реальних покарань злочинців.

Скажу, що глибоко переконаний: без військової прокуратури – немає армії і немає держави. Хто цього не розумів, той і винен у тому, що Українська Армія була напівзруйнована, що лише завдяки героїзму і самовідданості простих українців вдалося зупинити і не пустити вглиб країни ворожу навалу...

І висловлюю вдячність нинішнім військовим прокурорам за те, що вони сьогодні на фронті непорушно стоять на сторожі українських законів і рідної української землі. Радий, що і я причетний до того, що ми зберегли військову прокуратуру, хай доброю буде пам'ять про нас, перших…

 

Пресслужба Спеціалізованої прокуратури у військовій
та оборонній сфері Західного регіону

кількість переглядів: 838