20.07.2019

«Айрапетов Віталій Григорович: Життя, за яке не соромно». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...», 2019

             


Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.

Я, військовий прокурор Айрапетов Віталій Григорович, народжений 23 вересня 1938 року в м. Баку, Азербайджан, у звичайній сім’ї трудящих людей. Батько був простим робочим, слюсарем, якого за добросовісну працю і високі моральні якості обирали депутатом Бакінської міської ради. Мати закінчила бухгалтерський технікум, але після народження чотирьох дітей все життя присвятила нам: мені і трьом моїм сестрам. Усі діти отримали вищу освіту, чесно працювали.

Прослужив на флоті: два роки – у Ленінграді, а рік – на Північному флоті, на острові Кільдін. На юридичний вступив не з першого разу, але потім на мою долю вплинув, за збігом добрих обставин, особисто військовий прокурор Бакінського округу ППО, який мені посприяв. І я під час навчання та у роки подальшої служби його не підвів. У Баку якраз перебував начальник відділу кадрів Головної військової прокуратури. Після серйозної, ґрунтовної співбесіди з ним, коли я – вже не юнак зі шкільної лави, а змужнілий молодий чоловік із військово-морською засмагою, – прийшовся до ладу, дорога до військової прокуратури мені відкрилася.

І одразу ж після навчання я отримав призначення: Далекосхідний військовий округ. 1969 року я – військовий слідчий Уссурійського гарнізону. Це був найбільший військовий округ, і справ для слідчих там було дуже і дуже багато. Одна з перших справ – про нестатутні відносини, що тоді кваліфікувалося, як хуліганство, стаття 206, частина друга. Два сержанти тероризували всю роту. То була окрема рота космічного зв’язку. 102 особи проходили по справі в якості постраждалих. Двоє знущалися над сотнею своїх співслужбовців, підлеглих. У деталі вдаватися не буду, але злочинці були суворо покарані. А досвід спілкування у цій, одній із перших, справ – спілкування із десятками людей у стислі терміни, – отримав дорогоцінний. Справ було, підкреслюю, дуже багато: по 20, а то й 30 справ водночас було на руках у слідчих, в тому числі, і у мене. Це був залізний гарт. За два роки мене спрямували слідчим військового гарнізону бухти Провидіння – на Чукотку.
 
 
Це були непрості, але дуже щасливі часи – я був молодим, енергійним, готовим виїхати, вилетіти на будь-яку справу за тридев’ять земель. Так сталося, для прикладу, у справі про нібито зґвалтування сержантом і рядовим однієї чукотської дівчини. Як звали ґвалтівників, я не пам’ятаю, а чукчанка мала прізвище Умарасханау. Йшлося про моє відрядження до селища Сіреники – у перекладі з чукотської «Долина Сонця». Але туди жодним транспортом на той час дістатися було неможливо, окрім вертольоту. Зима. Телеграма надійшла від селищної ради. Допоки знайшовся вертоліт, доки я добрався до Долини Сонця, там уже, виявилося, все розв’язалося без військової прокуратури. Чукчанка побажала вийти заміж за сержанта, і таким, полюбовним чином, вони і знайшли свою сімейну долю. А справу я, який летів туди кілька годин над сніговою Чукоткою, закрив. Та не забув… І, скажу, що, окрім навантажень і перевантажень зі справами, їхньої кількості та якості, запам’яталися на все життя білосніжні чукотські простори. Вони дотепер стоять перед очима. Хоча… Все перед очима: ось я – заступник військового прокурора, виступаю у судах, проводжу прокурорські перевірки та ще й і у своєму власному провадженні маю декілька важливих справ… Таких навантажень під час служби на Заході країни уже не було.

До речі, із Долиною Сонця пов’язаний і інший випадок. Мені потрібно було буквально на чверть години до Сіреників. Вертоліт належав прикордонному загону, я отримав добро, і ми вилетіли. На самому підльоті до точки висадки на борт надходить команда: повертайтеся, насувається пурга. Пурга на Чукотці – це не вітерець зі сніжком на десять хвилин. Це загроза усьому живому, що не встигло сховатися і підготуватися до шаленого вітру із крижаним снігом. Командир вертольота каже: Віталію Григоровичу, я тебе висаджую, і назад, а завтра у цей же час заберу... Чому у цей же час? Тому що світла частина доби складала від дванадцятої до другої дня – лише дві години.

Він висадив мене у Долині Сонця 15 грудня. А забрав майже «наступного дня» – 18 січня. Новий рік я зустрів на дальній точці – у Сірениках. Але і це ще не всі враження від чукотської погоди і природи. За цей час я спробував виїхати до того підрозділу, до якого, власне, і прилетів. Ми взяли ГТС, гусеничний тягач, пристосований до пересування у тих краях. Але збилися під час пурги з дороги. Вилетіли на швидкості на високий берег моря і впали у воду. Поки ГТС залишався на плаву і його не віднесло, вибиралися на землю. Мені простягнув рушницю чукча, який був з нами за провідника, і я вхопився та виліз. Озирнулися, а тягач уже пішов за вітром у відкрите море. Лише завдяки чукчі ми врятувалися – 18 годин блукали, а чукча якимось чином врешті зорієнтувався і вивів до будиночків військової частини, де мене закутали у хутра і я проспав, знесилений, майже добу. Ось такі бувають відрядження у військових прокурорів. Це щастя велике, що залишилися живими. Незабутньо.

Потім, після Чукотки, мене викликав військовий прокурор округу, генерал юстиції Збуєв, і, після подяки за службу, спитав: що би ти хотів? Звісно, я, як і всі військові СРСР, мав відповідь просту: хочу поближче до рідного дому. Добре, каже генерал, але послужи у мене ще пару років, і я тобі допоможу з твоїм зрозумілим бажанням, та ще й відпущу тебе з хорошої посади. А зараз – обирай місце. Викликає кадровика. І я обрав знову Уссурійськ, але вже не гарнізон, а прокуратуру армії – помічником прокурора. Там прослужив два роки. Потім був спрямований у Спас-Дальній, Приморський край, на Далекий Схід, заступником прокурора гарнізону. Там я був з 1976 року. І у цей же час мене посилають на навчання до Харкова – до Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів прокуратури СРСР, де я вчився чотири місяці. Завершив навчання на «відмінно», з відзнакою, до речі. Повертаюся, і знову мене викликає генерал Збуєв. Чудово, каже, вітаю щиро із відзнакою за навчання. А тепер поїдеш на Сахалін. Там потрібно взяти на себе організацію нової військової прокуратури, і ми на тебе цілковито покладаємося, ми тобі довіряємо. Довіру генерала я виправдовував три роки – утворив і організував роботу прокуратури нової сахалінської армії. І нарешті, у 1980-му, після добросовісної служби протягом 11 років на Далекому Сході, я почув довгоочікувану фразу: ось тепер ти маєш моральне право поїхати туди – на Захід. Спрямували до Білорусі, військовим прокурором Барановичеського гарнізону. Після Білорусі поїхав служити до Центральної групи військ – Чехословаччина, гарнізон Оломоуць. Звідти – Ужгород, прокурором гарнізону. А потім – Рівне, військовим прокурором армії. Врешті-решт я написав рапорт за сімейними обставинами, повернувся на посаду військового прокурора Ужгородського гарнізону, де і завершив службу. Ось така моя доля військова, прокурорська.

З Чехословаччини можу пригадати випадок. Троє військових, три солдати, втекли з полігона у самоволку, прийшли до місцевої ресторації – пива попити. На запрошення інших відвідувачів харчевні, чеських друзів, які їх гостинно прийняли, сіли за сусідній стіл. Їх пригостили, напоїли. І поки двоє інших радянських вояків сиділи за столом, третій вийшов, так би мовити, на свіже повітря, побачив чеха у туалеті, побив його, пограбував. Побив так, що той лежав у крові без свідомості. Солдат зняв годинник, витяг гаманець. А потім усі троє – двоє з яких, як то кажуть, ні сном, ні духом про злочин, – повернулися до військової частини. Здавалося б, все на поверхні. Шукайте у військовій частині, у гарнізоні. Але не все так просто.

Діло було влітку. І складність у тім, що на місцевому полігоні постійно йшла ротація військ. Полки, батальйони протягом дня-двох виконували навчально-бойові завдання і одразу вирушали до місць постійної дислокації. На полігоні протягом доби займаються по півтори-дві тисячі військових щодня. Відстрілялися – і одразу додому. Так сталося і з підрозділом, з якого були ці троє.

Злочинець, враховуючи, що він ось-ось передислокується разом зі своїми співслужбовцями, скоїв напад і був переконаний – не знайдуть. Але ми виявили коло підозрюваних. І я кількох свідків забрав до Острави, до Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини, де ми створили фоторобот злочинця. Ми спілкувалися з десятками, сотнями військових, перевірили тисячі людей. Із цим фотороботом ми буквально просіяли крізь сито нашої прокурорської уваги сотні військових, об’їздили десятки гарнізонів, і все ж таки знайшли винуватця. І досягли своєї мети – злочинець був покараний. А мене навіть спрямували до Москви – поділитися досвідом розкриття такої справи. І це закономірно. Такий досвід усім військовим прокурорам груп військ за кордоном був вкрай потрібен. Адже у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині, Польщі розташовувалися сотні тисяч військовослужбовців радянських військ, і такі інциденти мали місце. А в Ужгороді була пам’ятною одна з останніх моїх справ у військовій прокуратурі… Вбито солдата-узбека – вартового, автомат Калашникова зник. Це було у Перечині, артилерійський полк. Пройшли за слідами, які залишив сержант-убивця на місці злочину. Я зрозумів, що на часі період звільнення, і автомат може щезнути назавжди разом із тим убивцею, який вкрав зброю. Тому я заборонив звільнення військовослужбовців полку у запас, призупинив процес відправки. І за дванадцять діб, поки ми шукали і знайшли убивцю, жоден солдат і сержант звільнений не був. Убивця відповів перед трибуналом. Думаю, у ті часи, коли почалися «злі 90-ті» роки, хтось замовив зброю тому сержанту, який, до речі, був родом зі Львова, і ось так убивця намагався виконати криваве замовлення і вивезти автомат…

1991-го року, з посади військового прокурора Ужгородського гарнізону Прикарпатського військового округу, я звільнився. Полковник запасу. Я скажу сміливо: прожив життя, за яке не соромно... Життя військового прокурора…

Повна версія видання за посиланням: https://issuu.com/1037636/docs/book_about_veterans-1-2019_-_origin
 
©    Військова прокуратура
       Західного регіону України, 2019

кількість переглядів: 145