30.09.2019

«Грицко Степан Григорович: Газети про нас не писали». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...», 2019

                     


Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.

Я, військовий прокурор Грицко Степан Григорович, народжений 5 грудня 1940 року, в українській сім’ї, у містечку Санок, що зараз на території Польщі. Під час сумнозвісної операції «Вісла» нас переселили в Україну. Ми – переселенці. Батько був простим робітником, слюсарем. Мати – теж проста жінка. Ми спочатку жили у Самборі. У 16 років я пішов працювати у Самбірську автоколону, учнем слюсаря. А коли настав час призову до армії, у військкоматі попросився до авіації – я все життя мріяв бути льотчиком, авіатором. Мене спрямували до Павлоградського училища початкового навчання льотчиків, куди я і поступив.

І все складалося, як мріялося. Але Микита Сергійович Хрущов став скорочувати авіацію, бо створював ракетні війська. Нашу школу розігнали, хоча ми вже почали літати. Службу я не закінчив, потрібно було служити далі, а попасти до вищого льотного училища дуже важко. І мене спрямували у місто Канськ, Красноярський край, Сибірський військовий округ. А вже звідти, після завершення навчання у льотній школі, спрямували до Туркестанського військового округу, згодом – Середньоазіатський військовий округ. Полк бомбардувальників, Киргизія, Фрунзе, Токмак. Ми навчали там авіаторів з дружніх, як тоді казали, східних країн: арабів, афганців, іракців. Маю льотну книжку. Маю 32 стрибки з парашутом. Два роки я літав стрільцем-радистом на літаках – перших реактивних бомбардувальниках після війни: «Іл-28». Дуже надійна машина. У моїй льотній книжці є записи: 1062 вильоти і 655 годин нальоту. А студентом я виконав 1-й спортивний розряд з важкої атлетики: жим – 105 кг, ривок – 102 кг, поштовх – 135 кг, сума – 345 кг.

Там, у Середній Азії, я став свідком авіакатастрофи двох наших літаків. Зіштовхнулися. Видимість у горах Киргизії обмежена, доволі однієї миті неуважності – і все, біда. Екіпажі загинули. Видовище жахливе і виховує, змінює людину моментально, як і всяка побачена на власні очі трагедія. Починаєш розуміти ціну людському життю. Розумієш, що треба жити і радіти кожному дню. І ще – відчуваєш емоцію несправедливості: як же так, щойно – були живі люди, і тут – ось таке. Розумієш, наскільки важливо бути обережним і шанувати життя людини.

Мої переживання, моє загострене почуття справедливості помітив мій командир екіпажу, офіцер, який навчався у ЮЗІ – Юридичному заочному інституті. Звали його Володя Литвинчук, капітан. Ми  багато розмовляли з ним перед польотами і після. Він навіть кодекси діставав із планшету офіцерського і казав: ось закони, за якими ми всі живемо і маємо жити. Все, що він казав, мені було дуже зрозуміло і дуже близько: я люблю дисципліноване життя за законами, і люблю жити за законами людяності і справедливості. Литвинчук побачив мої настрої і так і сказав: давай, мовляв, Степане, теж поступай, з тебе буде добрий юрист.

Ці поради і думки офіцера мені видалися слушними і були своєчасними. Це був 1962 рік, і моя служба в армії завершувалася. Потрібно було серйозно думати про майбутнє. Перед звільненням зі строкової служби я надіслав документи на юридичний факультет Львівського університету, куди і поступив після армії.

По завершенні навчання в університеті я був спрямований до Хмельницького міського відділу міліції, слідчим. Не можу пригадати нічого такого зі своєї міліцейської практики, що варто було б наводити у спогадах, буденна напружена робота: розслідування хуліганства і крадіжок. Я працював там лише один рік і перейшов до військової прокуратури. Сталося це випадково.

У Хмельницькому, як і зараз, була військова прокуратура гарнізону. Як слідчий, я прибув на розслідування обставин аварії, де із цивільним транспортом зіштовхнулася військова машина. На оформлення приїхав заступник військового прокурора Хмельницького гарнізону майор Свинарьов, так ми познайомилися.

Я повинен сказати, підкреслити, що завжди хотів працювати саме у військовій прокуратурі. По-перше, я збирався бути військовим льотчиком. По-друге, пам'ять про службу в армії залишилася найкраща, як найщасливіші мої молоді роки життя. І врешті, я просто люблю порядок, дисципліну, і у військовій прокуратурі, я впевнений, ці мої досвід і особисті риси та настрої і мали знайти найкраще втілення і реалізацію. І ось тут, так би мовити, мені доля підкинула це ДТП і зустріч із офіцером з військової прокуратури. Це – доля, так я вважаю.

До речі, я хотів попасти до військової прокуратури ще після завершення навчання у Львівському університеті. Але того року там відібрали три чи чотири чоловіки, а мені та іншим сказали: можливо, наступного року.

Під час спільної роботи з розслідування ДТП ми розговорилися із заступником ВП Хмельницького гарнізону. Напевно, мої дії і мої думки, моя позиція, коли ми разом відпрацьовували подію, сподобалися йому. І він запр