18.10.2019

«Параскевич Леонід Васильович: Військовий прокурор чотирьох Францій». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...», 2019

                 


Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.
Я, військовий прокурор Параскевич Леонід Васильович, народжений 18 жовтня 1935 року у Автономній Республіці Молдова, яка на той час входила до складу України, в сім'ї студентів. Батько навчався у школі колгоспної молоді, потім – отримав вищу юридичну освіту в Харкові, після чого був одразу призначений прокурором. Коли почалася війна, тато відправив нас вглиб країни, а сам очолив і забезпечив евакуацію євреїв із нашого маленького містечка – з метою уникнути великої кількості жертв.

Батько був свого часу керівником у різних керівних посадах, і навіть редактором газети, а згодом очолював – по десять років кожну – прокуратури Івано-Франківської і Тернопільської областей. Він був для мене ідеалом і зразком прокурора. Я багато чому навчився від нього. Батько увесь вільний від служби час вивчав велику кількість найновішої юридичної літератури, конспектував, робив нотатки. Це дозволяло йому бути обізнаним настільки, що він навіть підправляв інших.

Наприклад, на одному із судових засідань від уважно вслухався у статті, на які посилалися суддя, прокурор місцевої прокуратури і адвокат, а потім попросив суддю про перерву і акуратно підказав йому, що і сам суддя, і прокурор, і адвокат посилалися на неіснуючі вже закони. Цей його досвід компетентності я запам’ятав на все життя.

Наголошу на одному важливому, на моє переконання, факті: під час війни батько на свої гроші придбав для армії винищувач – вважаю, це яскраво свідчить про особистість прокурора Василя Параскевича і без додаткових пояснень і коментарів…

Батько брав участь у засіданнях місцевих рад не просто, як депутат, але й як прокурор. За потреби – ініціював прокурорське реагування, яке тоді було підставою для серйозних адміністративних, кадрових рішень, чого я зараз сказати не можу. І достатньо було йому помітити і почути, як хтось на трибуні починає проголошувати і пропонувати неправомірні речі, просив слова та припиняв незаконність.

Наприклад, був момент, коли місцева радянська влада хотіла закрити Почаївську лавру. Обґрунтувати рішення про закриття намагались тим, що, за напливу великої кількості відвідувачів зі значними пожертвами, одразу погіршувалася криміногенна ситуація. Тому що за великими грішми щирих прочан одразу починали полювати злочинці, грабували, крали, ґвалтували вірянок.

Батько заперечив закриття Почаївської лаври. І підкреслив, що влада і міліція, – які, до того ж, за відомих настроїв радянських часів, виправдовували свої пропозиції атеїзмом, антирелігійною пропагандою і боротьбою зі впливом церкви, – повинні боротися зі злочинністю і ловити злочинців, а не закривати храми.

Прокурор Параскевич наполягав на дотриманні Закону, незважаючи на рівень посадовців, у тому числі – заперечував позицію і голови облвиконкому. А кому йому стали погрожувати, що, як то казали, «покладе партквиток», відповів гідно і жорстко. Що зупинить як прокурор будь-які протиправні кроки влади. Чим примусив триматися у межах закону партійних високопосадовців, перед якими інші готові були упасти на коліна від страху. Це теж урок принциповості, професіоналізму і, безумовно, людських якостей прокурора Василя Опанасовича Параскевича.

Великою була робота батька на чолі комісії з реабілітації. І він не просто, як це часто бувало, віддавав людині папірець зі словами про справедливість.

Він принципово добивався повної, а не на папері, реабілітації: повернення житла, відшкодування збитків. І коли йому один із реабілітованих сказав: ну, як же я поверну домівку, коли у моїй хаті тепер сільрада, батько заперечив, що доб’ється повного відновлення справедливості – і добився, методами прокурорського впливу.

Тоді прокурорське реагування не було пустим звуком – на всі документи з прокуратури реакція влади була негайною і у суворій відповідності до закону. І таких людей, повної реабілітації яких добився мій батько, були тисячі і тисячі. Додам, що участь у реабілітації незаконно покараних свого часу у Львові взяв і я, і це добра родинна прокурорська традиція – традиція бути справедливими…


До речі, вже у посаді військового
прокурора Анадирського гарнізону, згодом і мені на Чукотці довелося долати опір владоможця у погонах. Тоді командиром надтаємної військової частини був призначений полковник з Москви, якого спрямували на Чукотку після його сімейних вольностей – він покинув дружину. Я написав перше прокурорське представлення на порушення законності у підпорядкованій йому частині. І був здивований, коли побачив у документах військової частини на своєму листі "резолюцію": "Начальнику політвідділу. Зробіть так, щоб цей прокурор більше таких писулек мені не писав". Словом, пан полковник-керівник не хочуть, аби його турбував якийсь капітан. Але я викрив у його частині злочини, які мали назву "дідівщина". Старослужащі тривалий час по-звірячому били, калічили молодих солдатів. Вкупі з документами щодо розкриття цього злочину, "резолюція" столичного полковника, як ще одне підтвердження його непрофесіоналізму, стали підставою для його звільнення з лав Збройних сил.

Підкреслюю: рішенням про вибір
професії був для мене зразок батька і зразковий батько. Попри те, що батько з юних літ був інвалідом, принциповий, впевнений у своїх діях, вчинках, кроках, тато не міг не викликати повагу і бажання слідувати йому.

Він був непідкупним і незламним у своєму ставленні до закону і справедливості. І таких серед прокурорів було 99,99 відсотків. Я пригадую лише один випадок корупції, продажності прокурора, який був винятком. Це відома справа кандидата юридичних наук, начальника слідчого відділу прокуратури Харківської області Виборнова, який створив і очолив злочинну групу хабарників. Його зі спільниками було викрито і покарано максимальною мірою. Пишаюся, що я, як і батько, не забруднив совість негідними вчинками. Це я про чистоту рядів прокуратури в цілому і військової прокуратури зокрема. Це важливо. Радий, що не оминув цього питання у своїх спогадах.

Додам на завершення теми іще лише одну деталь про суворість покарання тих, хто зганьбив прокурорську честь. Одному військовому прокурору довелося вести справу контрабандиста, і дружина злочинця принесла у дарунок офіцерові джинси. На той час джинси, та ще й фірмові, були предметом розкоші. І прокурор спокусився. Коли про цей факт стало відомо, його засудили на вісім років ув’язнення. Вісім років за хабар, взятий  джинсами, – ось так суворо покарали того, хто став на слизьку стежку корупції.

...До 31 року я працював у прокуратурі цивільній. Набув досвіду, який використав у військовій прокуратурі. Обов’язково хочу навести спогади про одну велику і непросту справу, яку розслідував на Закарпатті. Так звана, "атомна справа" першої половини 60-х минулого століття.

Тоді Головгеологія Української РСР спрямувала до Закарпаття двох конструкторів, дослідників, інструкторів – Орєхова і Мєсропяна. Вони винайшли і планували випробувати у діючих свердловинах свій прилад ДРСТ-2 – двоканальний радіометр термостійкий. Не стану пояснювати суті досліджень, але поясню суть приладу: він мав містити необхідну для експерименту малесеньку ампулу із вмістом 1-го (одного) міліграму полонію берилієвого. Радіоактивно.

Дослідники не дотрималися жодних заходів безпеки, передбачених законами і нормативними документами. Вони навіть доставили ампулу не на відповідному транспорті із супроводом міліціонерів на авто з "мігалками", а просто привезли у особистих речах.

Після дослідження, замість того, аби убезпечити навколишнє середовище, а головне – людей, від можливого радіоактивного зараження, науковці просто відкинули прилад із ампулою вбік. Бо вирішили, що заберуть обладнання експерименту наступного дня. Але наступного дня приладу із ампулою не знайшли.

Сталося найстрашніше: привабливий зовні, подібний до військового снаряду, прилад знайшли діти із сусіднього села. Розібрали. Розчавили ампулу. Одна дитина навіть лизнула вміст – і отримала майже 2000 припустимих норм опромінювання. Долучилися і дорослі. Було уражено десятки людей.

Справу врешті-решт я до суду довів. Але зауважу, що покарання не було дуже суворим. Поясню, чому. Не лише тому, шо батьки дітей заявили, що діти самі винні – викрали прилад. А й тому, що конструктори заходилися долати наслідки моментально, вкрай професійно і відкрито, не приховували своєї помилки.

Орєхов і Мєсропян негайно зорієнтувалися, повідомили ураженим про їхній стан. Знаючи, що радіоактивна речовина виводиться з організму із рідиною, одразу оголосили і організували для людей пиття великої кількості чаю, води, та миття у бані, через яку пропустили усіх уражених. Таким чином, шкідлива речовина була виведена своєчасно. Я потім цікавився долею всіх дітей, які постраждали. У всіх склалося життя, всі одружилися, у всіх народилися діти. Прокурор за певних обставин не повинен мати за мету посадити людей. Прокурор повинен думати у першу чергу про долі, здоров'я і майбутнє людей. І я виявився правий.

До речі, тоді Міністерство оборони
спрямувало на місце події два військово-будівельні загони. Вони діяли дисципліновано, швидко, відповідально і у найкоротші терміни подолали наслідки забруднення території, запобігли поширенню радіоактивності. У ті дні я, цивільна людина, подумав: якими же страшними для людства можуть бути наслідки справжнього використання ядерної зброї, коли малесенька ампула викликала такі заходи безпеки і подолання їхніх наслідків. І саме тоді я вперше настільки близько стикнувся із військовими. І з армією, якій присвятив свою подальшу службу військовим прокурором.

…Пам’ятаю першу справу у військовій прокуратурі, справу своєрідну, у чомусь – оригінальну: про нібито "постріл у серце".

Солдат у караулі вистрілив собі у ліву сторону грудей. У серце – так одразу подумали. І саме так було оцінено його постріл на самому початку розслідування справи. А у таких випадках одразу знімалося питання про кримінальну відповідальність, адже зрозуміло, що, стріляючи у серце, людина не переслідує жодної іншої мети, окрім самогубства. Але одну обставину я помітив. Виокремив і почав шукати їй підтвердження. У тому числі – і у лікарів.

Річ у тім, що у цього солдата серце – в силу природної анатомії – було праворуч, а не ліворуч, як у всіх. Я замислився над цим фактом. Якщо солдат знає, що у нього серце праворуч, чому він чинить самогубство, стріляючи не у праву, а у ліву сторону грудей? І я почав прискіпливо перевіряти усі обставини і складові справи. Зокрема, спрямував запит до військкомату, звідки був призваний самостріл.


Військкомат підтвердив, що під час
проходження медкомісії призовником було ясно: він обізнаний у особливостях свого організму. Мало того, під час призову він наполягав, щоб його через таке, рідкісне, особливе розташування серця від військової служби звільнили.

І тоді я почав перевіряти все, що могло пролити світло на істинні мотиви вчинку людини. Багато у чому стали корисними вилучені на його батьківщині під час слідства листи, які удаваний самогубця писав знайомим.

У листуванні він усіх командирів обзивав непристойними словами і казав, що "нормальних пацанів" тут мало, але вся ця "непотрібна йому" служба скоро завершиться. Він переказував всім товаришам вітання, просив не турбуватися, що листи надходять зі шпиталю, бо скоро буде вдома і зустрінеться зі всіма, з ким «фарцував на гражданці". Фактично – це було повне зізнання, написане не умисно, але власноруч.

До речі, "самогубця", по-перше, зробив два постріли: не лише постріл у груди, але й іще один – аби бути впевненим, що почують, що прийдуть на допомогу своєчасно, врятують. Мало того, по-друге, він обрав для пострілу саме той час, коли до складу караулу входив помічником начальника варти військовий лікар. Тобто, самостріл розраховував на швидку і якісну першу медичну допомогу. Словом, діяв зважено, все продумав.

Зрозумівши, що маю справу із вчорашнім "фарцовщиком", я, в інтересах діла, навіть заспівав із ним так званих "блатних" пісень, чим здивував, наблизив до себе і психологічно роззброїв правопорушника. Але співи мої із підозрюваним мали свій план. Щойно самостріл розслабився і, можливо, навіть подумав, що такого «простака-слідака» можна приборкати і обманути, я виклав йому, як то кажуть, в лоба – усі факти, що підтвердили його злочин. Ця частина «прокурорських пісень» у моєму виконанні приголомшила правопорушника, він зізнався… Він у той момент був настільки вражений неспростовністю моїх доказів, що навіть сам допоміг мені увімкнути магнітофон для запису на допиті своїх свідчень.

Справу я розкрив, але раптом нездалий «самогубця», який вже і так серйозно постраждав унаслідок свого вчинку, адже, витягуючи з того світу, його оперували його понад шість годин, зі слізьми на очах почав просити мене порадити йому, як поводити себе на суді. І навіть благав стати його адвокатом, що неприпустимо. А покарання загрожувало – за крайніми термінами ув'язнення.

Бути йому адвокатом я права не мав. Але пораду дав. Я знав, що голова суду – фронтовик. І з чистим серцем сказав молодій людині: доведи, що ти не ворог країні, що твій вчинок – не спроба ворога, а слабкість хлопця, який заблукав у бажанні жити цивільним життям та обрав хибний шлях.

І на суді солдат видав таку палку промову-каяття, що і я був здивований. Він звернувся до суду зі словами, що, хоча і грішний, але, якщо покличе Батьківшина, коли нападе ворог на рідну землю, він першим прийде до військкомату, аби зі зброєю у руках захистити Вітчизну. А якщо виникне відповідна ситуація на полі бою, то готовий пролити власну кров і грудьми закрити ворожу амбразуру, щоби повторити подвиг Олександра Матросова... Суддя-фронтовик – плакав. Термін покарання дали – мінімальний...

...У середині 70-х я, капітан, був призначений на підполковничу посаду – військовим прокурором Анадирського гарнізону. Тоді – не без певної іронії, а то і сарказму, казали, що територія, яку ми контролювали, – дорівнювала площі чотирьох Францій.
Хоча всі розуміли, що ми були не під Парижем: Якутія, Магадан, мис Шмідта, острів Ратманова, пролив Беринга… Відрядження – терміном до місяця, тому що неможливо повернутися через пургу… Відпускники – у очікуванні погоди для літака на материк – по два місяці живуть у аеропорту...

Зі щирою великою радістю пригадую, що дісталася мені новісінька службова машина, обшита, утеплена зсередини, як належить, вовняними темно-синіми солдатськими одіялами. А головне – обігрівач у авто стояв не «рідний», а танковий, що врятувало у 40-градусні морози…

І був у нас під наглядом славнозвісний острів Врангеля – пологовий будинок білих ведмедів. Їх там було стільки, що вони навіть нападали на наших військових, які змушені були стріляти по тваринах з Червоної Книги. Але такі справи я закривав, адже люди захищались.


Білі ведмеді приваблювали навіть американців з Аляски: деякі з
найбільш відчайдушних громадян США – фанатів полювання – на легкомоторних літачках Cessna, подібних до того, що сів свого часу посеред Москви і зняв з посади міністра оборони СРСР, сідали на острові Врангеля. Заокеанські браконьєри вбивали білого ведмедя, вантажили тушу і тікали, оминаючи сопки, непомітні для ППО.
Убивали, як закон,  одного ведмедя, бо лише шкіра вбитого звіра сягала шести і більше метрів від голови до хвоста. Коли нам доводилося вилучати такі шкіри у браконьєрів, ці трофеї потім ішли на подарунки для друзів СРСР – арабських шейхів. Для них це диво природи було справді небаченим – через повну відсутність снігу – суто чукотським сюрпризом…

Чимало було справ і щодо браконьєрів, які полювали за червоною ікрою та рибою. Рибу крали вантажівками, самоскидами. До речі, по суті саме браконьєрами, які просто не впоралися із ситуацією, були так звані радянські «герої-дрейфувальники». Це ті, що з’їли власні чоботи і навіть гармошку. «Героїчних невдах» очолював Зиганшин, молодший сержант військово-будівельних військ – член екіпажу самоходної баржі Т-36, котра 49 днів дрейфувала у Тихому океані 1960-го року.

Згодом Зиганшин став кавалером ордена Червоної Зірки і навіть почесним громадянином Сан-Франциско (США)! Адже браконьєрів врятував саме американський підводний човен. А що саме казати журналістам про причини перебування на баржі, заблукалого браконьєра Зиганшина навчили вже потім радянські пропагандисти і спецслужби. Така вона, військова доля на Півночі: учора – браконьєр, завтра – кавалер орденів і великомученик…

Чукотка… Не можу втриматись, аби не сказати окремо добре, світле слово про цей дивний край дивної землі і дивних людей.

Півроку – ніч. Півроку – день. Щойно приходить мить весни – двометровий сніг тане за лічені дні. Сонце настільки яскраве, що без чорних окулярів на цей білий світ дивитися не зможеш, а необережність призводить до ураження очей. Заледве починається тепло – починають бурно зростати чукотські квіти: уранці випинаються із землі, удень – вже виросли, увечері – уже розцвітають… А гриби: на 15-20 квадратних метрах – за лічені години кілька відер повноцінних підберезників, не набагато менших зростом від карликових беріз… Не забувається і не забудеться таке особливе розмаїття природи.

Але, попри позитив від чукотської тундри, пригадаю, що найбільш помітною справою тих часів була у мене, звісно, не про браконьєрів. А про спробу військовослужбовця викрасти літак і втекти до США.

Викрадачем став вартовий з числа тих, які на літаках, без автоматів, але з пістолетами, супроводжували, перевозили злочинців. Тоді було чимало злочинів щодо крадіжок десятків кілограмів золота та діамантів з якутських і чукотських копалень.

Один хитрий злочинець, спілкуючись із тим вартовим, помітив, що має справу із людиною з нестійкою психікою. І крадій почав поволі підводити неврівноваженого солдата до думки про викрадення літака. Злодій саме таким чином хотів втекти і уникнути відповідальності.

А солдат і справді був уразливий, нервовий, він навіть свого часу хотів вчинити спробу самогубства. Звісно, його не підпускали до охорони серйозних об’єктів і вантажів. Проте, одного разу, коли вилітати потрібно було негайно, а всі інші конвойні були зайняті, летіти доручили саме цьому – неврівноваженому.

Згодом, під час слідства, стало зрозуміло, що солдат, переймаючись думкою про викрадення, навіть ходив і повторював про себе пошепки: «Буде викрадення… Буде викрадення літака…».

Так і сталося. Вартовий-злочинець захопив у хвостовому відсіку стюардесу. Приставив їй до голови дуло пістолета. І висловив вимогу: «Повідомляй командира літака, що ми летимо до Америки».

Стюардеса не розгубилася і непомітно натиснула ногою спеціальну  гашетку, розраховану на подібні випадки, – «тривожну» кнопку у підлозі. Але командир літака був зайнятий процедурою злету великого вантажного повітряного човна, зв’язком із диспетчерами і іншими очікуваними звуками. І тому пілот своєчасно не відреагував на несподіваний, незвичний сигнал від стюардеси – про захоплення літака.

Нападника намагався зупинити і обеззброїти командир зміни варти – міцний, тренований, суцільно створений із м’язів, прапорщик Тєрьохін, колишній спортсмен. Але убивця викрутився із цупких обіймів і кількома пострілами у руки і живіт смертельно поранив мужнього Тєрьохіна. І тоді крадія і вбивцю пристрілив зі свого пістолета солдат Усманов.

Літак розгерметизувався і змушений був сідати екстрено. І не лише через те, що на борту сталася трагедія, але й тому, що кулі злочинця пробили важливі кабелі. Під час польоту шасі були випущені, як у літаках з військової кінохроніки часів Другої світової.

Я уже чекав на літак на землі – мене викликали негайно, і я встиг допитати вмираючого прапорщика Тєрьохіна, його покази засвідчила бригада лікарів. Матеріали згодом віддали спецслужбам, адже цей випадок міг бути легко кваліфікований, як терористичний акт. Справу згодом закрили за фактом смерті злочинця. Таким чином, на Чукотці я отримав досвід ще й у розслідуванні настільки незвичної за тих часів справи.

…Найважче морально на Чукотці було розслідувати факти загибелі військовослужбовців від переохолодження. Пам’ятаю, саме таким чином загинув молодий офіцер. За всіма, так званими, північними офіцерськими традиціями, він, лише прибув на Чукотку, «проставлявся». Усі випили, була негода, і, хоча йому належало прибути на шикування, його відмовляли. Але він, як людина відповідальна і дисциплінована, вирішив йти до військової частини попри все. Збився з дороги і загинув, замерз.

Наслідки цього страшного ефекту, – коли людина, що замерзає, відчуває пекельну спеку і роздягається, повністю скидає з себе одяг, – я побачив на власні очі. Замерзла молода людина була повністю оголена. Аби провести розтин, тіло старшого лейтенанта розморожували майже тиждень. Справу щодо смерті офіцера закрили.

Але потім настав один з найгіркіших і найскладніших у психологічному плані моментів. Коли починають скаржитися родичі загиблих. Так було і цього разу.


Скажу тут вкрай важливу річ:
військовому прокурору дуже важливо навчитися, вміти і вдосконалювати у собі мистецтво розмовляти, спілкуватися з людьми. Без цього вміння – виникають конфлікти, скандали, багаторічні скарги, які не лише віднімають дорогоцінний час, але й не додають авторитету і поваги військовому прокурору.

У випадку із замерзлим молодим офіцером було важко читати скаргу батька. Але я не пішов шляхом холодних відписок із зимним серцем. Я написав нещасному татові щирого і простого листа, у якому пояснив ситуацію. Я сказав, що сам маю сина, якому скоро ставати до лав захисників Батьківщини. Сказав, що я теж із острахом думаю, у які ситуації може поставити мою дитину непроста військова служба. І тому я розумію стан батьків, що втратили сина. І я впевнений, що, якби не трагічний збіг обставин, із їхнього сина – відповідальної і сміливої, безстрашної у ставленні до труднощів служби, людини – вийшов би чудовий офіцер, командир. Офіцер, яким би вони пишалися на кожному етапі його служби, і який із таким чоловічим характером, вихованим батьками, досяг би найвищих сходинок військової кар’єри.

У подальшому скарг від них не надходило. Скажу більше, батьки навіть подякували мені за людяність. Значить, я знайшов саме ті точні, безпомилкові слова, які, хоча і не заспокоїли батьків, бо у таких випадках душевна рана – на все життя, проте, стабілізували ситуацію і відкинули претензії до прокуратури.

З цього приводу наведу іще один випадок зі скаргами і скаржниками. Але у дещо іншій площині. На Закарпатті була ситуація, коли у трикімнатну, велику квартиру, що мала належати офіцеру із дітьми, вліз нахабно, самочинно прапорщик. Виник конфлікт, посипалися скарги ображеного прапорщика, якому дісталося від офіцера пляшкою по голові.
Скаржник не заспокоювався два роки. І тоді написати відповідь йому доручили мені. Прапорщик описував ситуацію, і раз-по-раз питався: за яких обставин я отримав травму голови, коли у мене кинув пляшкою господар квартири? Негідній людині я відповів гідно і просто. Якщо коротко, то це звучало так: «У Вашому питанні міститься відповідь про причини травми». Більше прапорщик листів не надсилав.

…Людяність – чи то не найважливіша риса, яка має бути притаманна військовому прокурору. Людяність, яка веде до справедливості. До віри у справедливість і віри у силу закону. Віри, яку втілюють собою долі військових прокурорів. Я – завжди вірив у те, що дію за законом і справедливістю, як мій бездоганний батько… Як всі, хто гідно проніс крізь життя високе ім'я військового прокурора…

Повна версія видання за посиланням: https://issuu.com/1037636/docs/book_about_veterans-1-2019_-_origin
 
©    Військова прокуратура
       Західного регіону України, 2019

кількість переглядів: 50