27.04.2020

«Клеймьонов Юрій Іванович: Марка прокурора». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...», 2019

                

Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.

Я, військовий прокурор Клеймьонов Юрій Іванович.

Усі хлопці змалку мріяли про героїчні професії, але не у всіх ці мрії збувалися. Життя все розставляло по своїх місцях у залежності від великої кількості обставин, про які ніхто у дитинстві не міг знати наперед. Ось так склалося і в мене: мріяв стати військовим льотчиком, як дід і батько, а став урешті військовим прокурором. До того ж, розпочав свій шлях до професії юриста не зі шкільної лави, як вчиняє більшість хлопців після завершення середньої школи, а згодом, за кілька років, маючи вже певний життєвий досвід, набутий під час служби у армії, роботи на авіаційному заводі і служби в органах міліції. Про це і маю намір розповісти у своїх рядках спогадів. Але перед цим вважаю за доцільне показати, у якій сім’ї і у яких умовах я зростав і виховувався, ким були мої батьки і як вони вплинули на становлення моєї особистості, про ті обставини, які врешті-решт привели мене до професії військового прокурора – до професії, якій я присвятив своє життя.

Мій батько – Клеймьонов Іван Михейович, потомствений військовий льотчик, службу у робітничо-селянській червоній армії (РСЧА – РККА) розпочав 1925 року зі вступу до училища військових льотчиків у місті Рогань Харківської області, по завершенню якого отримав призначення у місто Кременчуг.
У 1929 році був спрямований до Харкова на курси удосконалення авіаційного командного складу ВПС РСЧА. Там познайомився з робітницею їдальні 18-річною дівчиною Наталкою. Після завершення навчання за декілька днів до повернення у свою військову частину запропонував їй стати дружиною, вона погодилася. Весілля не було. Наталка зібрала свої небагаті пожитки у вузлик, і вони переїхали в Кременчуг, де оформили шлюб офіційно. Ось цією Наталкою і була моя мати – Бондаренко Наталя Петрівна.

Народилася вона у селі Бутурлинівка Полтавської області. Кругла сирота. Батьків не стало, коли Наталці було 4-5 років. Ким були її батьки і що з ними трапилося, вона не знала. Пам’ятала лише, що була у дитячому сиротинці, з якого її потім забрали і віддали до сім’ї відомого адвоката – польського єврея, у якого вона прожила кілька років, працюючи наймичкою. У цього адвоката були дві дочки – близнючки, які шкільну освіту отримували вдома. До обов’язків мами входило доглядати за ними, постійно перебувати поруч і допомагати у разі необхідності. Ось так і склалося, що все, що репетитори викладали цим дівчаткам, все це вбирала у себе, у свої свідомість і розум, і моя мама. У підсумку, коли настав час починати самостійне життя, вона, як на той час, була доволі освіченою дівчиною, котра, окрім набутих знань на рівні 4-5 класів, досконало володіла єврейською і польською.

У 1933 році в м. Кременчузі народилася моя сестра, і того ж року батька перевели для продовження подальшої служби до Забайкальського військового округу – м. Нерчинськ, Читинська область. Там 27 квітня 1935 року я і народився. 1938-го року відбулося чергове призначення батька – на Далекий схід, де у 1939 році народився мій брат, Віктор
.

У Приморському краї ми ще тричі переїжджали з місця на місця, ніде не затримувалися більше, ніж на один рік. Ми якось підрахували, і в нас вийшло, що за час служби батька наша сім’я змінила 9 місць проживання. І жили ми не у містах, а у військових містечках, гарнізонах і зонах при військових аеродромах.

Навесні 1941 року відбулася подія, яка ледве не стала трагічною для нас. Суть полягає у тому, що під час навчань екіпаж літака, командиром якого був батько, отримав завдання: у нічних умовах із застосуванням новітнього таємного навігаційного приладу виявити у тайзі об’єкт «противника» і завдати по ньому бомбового удару. Але замість об’єкта «супротивника» бомбовий удар було нанесено по розташованому у тайзі крупному господарству, яке вирощувало свиней. У підсумку, коли екіпаж повернувся на свій аеродром, на нього вже очікували працівники особого відділу. Батька і штурмана затримали, і близько 2-х місяців їх утримували під вартою. А тут почалася війна…
 
Батька і штурмана звільнили, і вони у складі полку були спрямовані на фронт рядовими льотчиками-спостерігачами, без права пілотування літаком, а сім’ї усіх офіцерів потягом відправили в глибинку Росії, тому що була загроза, що Японія вступить у війну на боці Німеччини.

Місцем проживання нам було визначено невеличке село у Новоспаському районі Ульянівської області, де жили далекі родичі старшого брата батька. Оселили у порожньому будиночку.

Як ми вижили узимку 1941-42 років, передати не можу… У дитячій пам’яті відбилося лише таке – темно, холодно, і весь час хотілося їсти. Іноді мама ходила до райцентру, розташованому на відстані 12 кілометрів від села, де протягом зими в обмін на продукти все більш-менш цінне, що у неї було. Лише так нам вдалося дожити до весни, а там надійшов грошовий і продовольчий атестати. Батька повністю реабілітували і відновили у військовому званні.

Весною 1946 року, коли офіцерам Групи радянських військ у Німеччині дозволили забирати сім’ї до себе, до нас у село приїхав офіцер, який супроводив нас до місця служби батька – у місто Вернойхен, де ми прожили 4 роки. Навесні 1950 року батька за заміною перевели в Туркестанський військовий округ – місто Ташкент, де він служив у штабі 12-ї повітряної армії до виходу у відставку.

На фронті батько пройшов шлях від рядового лейтенанта до начальника штабу гвардійського авіаційного полку пікіруючих бомбардувальників. Тричі був поранений. Останнє поранення було важким, внаслідок чого медична комісія визнала батька непридатним до виконання польотів, і він був переведений на штабну роботу.

За роки війни батько був нагороджений Орденом Леніна, двома орденами Бойового Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеней і двома орденами Червоної Зірки. Також нагороджений медалями за звільнення Варшави, за взяття Кенігсбергу, за взяття Берліну і за перемогу над Німеччиною
.
Помер батько у віці 96 років. Похований у Ташкенті на меморіальному Боткінському цвинтарі (аналог Новодівочого цвинтаря у Москві) на алеї ветеранів Великої Вітчизняної війни.

На завершення спогадів щодо сім’ї – кілька слів про сестру і брата. Сестра – Неля, після завершення Ташкентського інституту іноземних мов спочатку викладала німецьку у старших класах школи, а потім – до виходу на пенсію завідувала кафедрою романських мов того ж навчального закладу. Водночас входила до штату офіційних перекладачів при Міністерстві закордонних справ Узбекистану. Брат – Віктор, по завершенні навчання у Ташкентському авіаційному інституті все життя працював у відділі зовнішніх зав’язків, збуту і постачання Ташкентського авіаційного заводу № 84 імені В. Чкалова. Мама померла 1987 року. Немає серед живих і сестри з братом. Всі поховані на Боткінському цвинтарі.

Я віддав данину пам’яті про рідних, а тепер – про себе. У Ташкенті ми мешкали у закритому військовому містечку із перепускним режимом, де розташовувався штаб повітряної армії зі всіма відповідними військовими службами. Тут же розташована була і наша середня школа. Природно, що всі хлопчаки мріяли стати бойовими льотчиками. Тому після завершення 9-го класу ми вирішили пройти медичну комісію при нашому військкоматі, щоб знати, чи придатні ми до льотної спеціальності за станом здоров’я. Але медкомісію я не пройшов «за зором». Для мене це було повною несподіванкою, адже я ніколи на зір не скаржився і у нашій родині ніхто ніколи окулярами не користувався. Проте, як підтвердив час, висновок комісії прискіпливих військових лікарів був безпомилковим. Вже ближче до 20-річного віку зір у мене різко погіршився, і з того часу я став користуватися окулярами. Таким чином, із мрією про небо я змушений був попрощатися назавжди. Потрібно було думати про іншу професію.

А тут якраз у військкоматі побачив оголошення, де юнаків запрошу вали для навчання у Ташкентському піхотному училищі. Ще привабило й те, що до вступних іспитів допускалися юнаки, які закінчили 9 класів. Я і вирішив, що це саме те, що мені потрібно. Коли мої друзі почули про моє рішення, вони відреагували кожен по-своєму. Більшість зійшлося на думці, що це училище є непрестижним, що моє рішення стати «ванькою-взводним» необачне, і я буду про це шкодувати усе своє подальше життя. Але батько відреагував так: справа не у престижності чи не престижності навчального закладу, а у людині. Якщо людина – дурнувата, то навіть якщо навчальний заклад буде тричі «престижним», дурненький дурнем і залишиться. Мені тато сказав просто: вчиняй, як вважаєш за доцільне.

Так я і надав усі необхідні документи до приймальної комісії училища, пройшов низку співбесід. І був у підсумку зарахований на 1-й курс, де і склав присягу. Навчався нормально, як і усі, хто насправді щиро хотів поступити і набути військову професію. Перейшов на 2-й курс. І напередодні завершення навчання, мов грім серед ясного неба, звістка: збройні сили країни скорочують на півтора мільйони осіб. В училищі було 5 навчальних рот. Рішення командування ухвалило таке – скоротити у повному складі 4-ту і 5-ту роти, а колишнім курсантам цих рот присвоїти військове звання «молодший сержант», та всіх спрямувати у війська – дослужити іще півтора роки. Я був курсантом 5-ї роти. У підсумку опинився, образно кажучи, «біля розбитого корита». До авіації мені шлях закрито за станом здоров’я, а стати офіцером не дозволили обставини, які не залежали від мене особисто. Більше того, я залишився без «атестата зрілості», тобто не мав середньої шкільної освіти, що теж закривало мені дорогу до навчання у вищому навчальному закладі.

Для проходження подальшої служби я був спрямований до механізованого полку, дислокованого у місті Каттакурган, Узбекистан, на посаду заступника командира стрілецького взводу. Прибувши до військової частини, постарався якомога швидше увійти у нові умови служби. Аби скоріше приглушити біль від особистої життєвої катастрофи, яка почала затухати не одразу. І все б так і завершилося звільненням у запас, якби не випадкова розмова з одним солдатом із сусідньої роти. Він розповів, що його родич через важкі сімейні обставини залишив навчання у 10 класі та пішов працювати, аби заробляти на життя і не сидіти на шиї у батьків в своїй багатодітній сім’ї. А коли у певні терміни його призвали до армії, то він, проходячи службу на посаді писарчука стройової частини, самостійно засвоїв програму за 10-й клас, і після звільнення в запас склав екстерном іспити та поступив до морехідного училища. Виглядало це все не дуже достовірно, але тієї розмови було для мене достатньо, аби з’явилася хоча б якась маленька надія, за котру я і вхопився.

Тому у перше ж своє звільнення знайшов школу, де звернувся до завуча, котра, вислухавши мене, пояснила, що складання випускних іспитів екстерном жодними правилами, інструкціями або будь-якими іншими документами не передбачена. А те, що мені розповів той солдат, є видумкою. Проте, далі вона пояснила, що для отримання атестату зрілості мені потрібне навчання у вечірній школі робітничої молоді із подальшим складанням державних іспитів на загальних підставах. Така школа у них є, і якщо мені якимось чином вдасться отримати дозвіл командування на навчання, то, пообіцяла вона, допоможе, сприятиме. А поки порадила не здаватися, не складати рук, весь вільний час, за можливості, займатися самостійно, для чого надала мені методичні посібники і деякі підручники.

Про те, що я у кожному звільненні в місто відвідую школу, а після «відбою» допізна сиджу у «каптьорці» над підручниками, якимось чином стало відомо командиру полку гвардії полковнику Сафонову. Одного дня мене разом із командирами взводу і роти викликали до штабу, де командир полку детально розпитував про ситуацію, що склалася із моїми нічними заняттями. Я розповів, що півтора роки тому, після 9-го класу, поступив до Ташкентського військового училища. Хотів стати командиром, а мене цієї надії позбавили за незалежними від мене обставинами. От і склалося так, що і командиром я не став, і, ще й до того ж, залишився без атестату про середню освіту, що теж на за моєї провини. Тому шукаю можливість виправити власними зусиллями ту несправедливість.

Хочу завершити 10 класів у школі робітничої молоді в Каттакургані до звільнення в запас. Тому й сиджу уночі в «каптьорці» роти із підручниками. Командири взводу і роти доповіли, що до виконання службових обов’язків мною вони жодних зауважень не мають, а мої заняття на якість бойової підготовки взводу негативного впливу не мають. На цьому бесіда завершилася, і ми повернулися до підрозділу.

Згодом мені стало відомо, що командир полку про зміст і сенс бесіди з нами доповів у політвідділ дивізії і зі свого боку висловив думку, що у цій ситуації можна, як виняток, дати мені можливість навчатися у середній школі. Заперечень від командування і політвідділу дивізії не було. І у полку був виданий наказ, на підставі якого мені офіційно було надано дозвіл навчатися у школі, куди я і був прийнятий у серпні 1956 року.

Так розпочався новий етап у моєму житті. Як мені вдалося водночас служити в армії і навчатися у школі – важко переказати… Коротко скажу, що настільки прагнув досягти мети, що навіть приблизно не уявляв, із чим доведеться стикнутися реально, скільки сил довелося віддати втіленню мрії. Спати вдавалося уночі лише 4 години, весь день займався зі своїм взводом за планом бойової і політичної підготовки, заступав на варту і в наряди, а після вечері біг до школи, після повернення з якої, «через не можу», сідав за підручники уночі. Але не здався, подужав, школи не кинув. Не кинув тому, що мої командири, солдати взводу бачили: я – не «сачкую», що моє навчання у школі за таких обставин – це не щоденні прогулянки до дівчат, а тяжка праця, тому допомагали мені у всьому, чим могли. Така ж ситуація була і в школі.

5 липня 1957 року я отримав заповітний атестат, а точнісінько за 3 місяці був звільнений у запас і повернувся додому. На той час вступні іспити до вищих навчальних закладів уже завершилися, тому, перепочивши протягом тижня, я почав працювати на Ташкентському авіаційному заводі № 84 – з тією метою, щоби поступати до авіаційного інституту. Але навесні 1958 року відбулися події, які знову перекреслили усі мої сподівання і плани на майбутнє.

Наприкінці березня ми з товаришем увечері пішли в парк імені Тельмана на танці. Там через якусь дрібницю на нас напали п’ятеро хлопців і почали бити гумовими кийками, а коли ми впали, то почали добивати ногами, після чого обидвох кинули у воду річки, що протікала у парку. Нас встигли врятувати з води незнайомі люди, які викликали карету швидкої допомоги і доправили до шпиталю. Травми були настільки важкими, що друг помер, але я вижив. У госпіталі я лікувався близько двох місяців. За цей час мене один раз допитав слідчий, а потім іноді пред’являли мені для упізнання якихось то бомжів, то немічних підлітків, але не зазначених мною молодиків у віці 16-17 років спортивної статури. А за місяць візити слідчих працівників взагалі припинились.

…Щойно виписався зі шпиталю, я звернувся до прокурора Куйбишевського району міста Гасанова із проханням повідомити про результати розслідування убивства мого друга і спричинення мені тяжких тілесних ушкоджень, а також – коли відбудеться суд? На моє здивування, прокурор повідомив, що у провадженні у нього такої справи не було і немає.

Про підґрунтя того, що відбувалося, я взнав за кілька років, коли вже був помічником військового прокурора Ташкентського гарнізону. Злочин вчинили синки крупних партійних і радянських працівників, а верховодили у них 17-річний Назаров Равіль – син першого секретаря Ташкентського міськкому партії, і 17-річний Закіров Анвар – син начальника Ташкентського обласного управління внутрішніх справ. Але тоді я про це не знав. Тому звернувся до прокурора міста, який прийняв мене, вислухав і запевнив, що він у всьому розбереться, а результати мені повідомлять. Проте, жодного повідомлення від нього я так і не отримав. Ось тоді я і прийшов до остаточного рішення, яке визначило все моє подальше життя.

Замість авіаційного інституту я подав документи до Ташкентського державного університету на юридичний факультет. Був урешті зарахований. Але після завершення навчання на 2-му курсі перевівся на заочне відділення. Піти на такий крок мене змусили наступні обставини.

Від перших днів свого цивільного життя після звільнення в запас я стикнувся зі жорстокою несправедливістю. Покидьки, які вчинили тяжкий злочин, залишилися непокараними завдяки діям високопоставлених посадовців прокуратури і МВС, які приховали цей злочин. Тому, поступаючи на юрфак, я переслідував мету у подальшому мати законне право притягати до кримінальної відповідальності злочинців, які б високі службові посади вони не обіймали. А таке право за радянським законодавством мав ПРОКУРОР. Ось цієї посади я і прагнув. Але по завершенні 2-го курсу юрфаку я переконався, що подальше навчання на денній формі не відповідає моїм цілям.

Річ у тім, що до програми навчання на юридичному факультеті були включені 35 дисциплін, з яких мені були потрібні лише три – кримінальне право, прокурорський нагляд у СРСР та кримінальний процес.

Тому вивчати такі дисципліни, як римське право, латинь, закони Хамурапі, земельне і колгоспне право і таке інше, сидячи у аудиторії протягом іще трьох років, я вважав невиправданою втратою часу. Ось чому, одразу після переведення на заочне відділення, поступив на службу до органів міліції – на посаду оперативного уповноваженого відділення дізнання Куйбишевського РВВС м. Ташкента. На цій посаді працював усього півтора роки. Але цього часу виявилося достатньо, щоби добре зрозуміти специфіку міліцейської служби, її особливості, методи роботи, писані і неписані правила. Все це дуже знадобилося в моїй подальшій діяльності…

У липні 1963 року в Ташкенті два солдати, перебуваючи у складі варти, вбили розвідного і зі зброєю дезертирували. Для їх розшуку і затримання була створена оперативна група із працівників військової прокуратури, особого відділу і міліції. До цієї групи включили і мене. За попередніми даними дезертири переховувалися у нетрях безпланового самочинного будівництва в районі, де у мене були свої штатні інформатори. За дві доби вони встановили, в якому місці дезертири переховуються, що дало змогу швидко і без ускладнень провести затримання злочинців. На цьому все і скінчилося.

Але в середині серпня я несподівано був викликаний до військкомату, де офіцер у званні підполковника юстиції провів зі мною бесіду, на завершення котрої спитався, яку я дам відповідь на пропозицію бути призваним на військову службу до органів військової прокуратури, на що я одразу дав згоду. А далі події почали розгортатися стрімголов. Протягом кількох днів всі формальності, пов’язані з моїм призовом, були виконані: видані накази про присвоєння мені звання «молодший лейтенант юстиції» і призначення на посаду військового слідчого військової прокуратури Кизил Арватського гарнізону. Отримавши всі необхідні документи, я, після детального інструктажу у відділі кадрів військової прокуратури Туркестанського військового округу, на початку вересня вирушив до місця призначення. На момент мого приїзду в прокуратурі з 4-х офіцерів за штатом знаходилося лише двоє – військовий прокурор підполковник юстиції Сидоров Ілля Андрійович і його помічник, майор юстиції, який фактично був уже не при справах, тому що очікував на наказ про звільнення в запас за вислугою років. А інший – слідчий – навчався на курсах вдосконалення слідчих Прокуратури СРСР в місті Ленінграді. Кримінальних справ у провадженні на той час не було, тому попервах я займався облаштуванням свого побуту на новому місці. Невдовзі наш майор отримав довгоочікуваний наказ про звільнення і незабаром, ні з ким не попрощавшись, зник.

Коли я вже трішки освоївся, підполковник юстиції Сидоров І.А. викликав мене до себе у кабінет і вручив тоненьку папку: сказав, що ці матеріали надійшли до прокуратури близько місяця тому від одного з командирів підрозділів дивізії і знаходились на виконанні у його помічника, який при здачі справ заявив, що підстав для прокурорського реагування немає. Вручаючи мені ці матеріали, прокурор попросив уважно їх вивчити і дати свої висновки. У згаданій папці знаходилися матеріали листування з батьками дружини капітана Узлова, який нещодавно вибув за заміною до Північно-Кавказького військового округу. З цих матеріалів було зрозуміло, що протягом місяця батьки молодої жінки не отримали від своєї дочки Валентини жодного листа, хоча раніше вона регулярно їм дописувала кожного тижня, і просили у всьому розібратися та повідомити їх. Там же знаходилася і записка самої Валентини до свого чоловіка про те, що їй набридло життя у «цій дірі», що вона чоловіка бачити більше не хоче, тому вона їде в Росію до своєї подруги, де почне нове життя, а коли облаштується, то надішле йому поштою свою згоду на розлучення. На доказ цьому, капітан, нібито, по поверненню з відрядження повідомив про раптовий від’їзд дружини і для підтвердження факту передав і залишив своєму командиру ту записку від Валентини. Зіставивши всі ці відомості, я прийшов до переконання: все, що стверджував капітан Узлов, – «липа», і у даному випадку ми маємо злочин – убивство, про що доповів своєму прокуророві, який з таким висновком погодився. Удвох ми склали план розслідування. Я порушив кримінальну справу і почав розслідування. Першим кроком став розшук записки, яку Узлов передав своєму командиру. А за місцем колишньої роботи Валентини я вилучив документи, які вона опрацьовувала свого часу, і негайно спрямував все це до Ашхабаду для проведення почеркознавчої експертизи. І поки потрібне дослідження проводили, я почав ретельно, послідовно, детально допитувати сусідів і колишніх співслужбовців зниклої жінки. Виясняв у них все, що можна було встановити, про її звички, поведінку, манеру одягатися, наявність у неї жіночих прикрас, який у неї був характер, які мала зріст і вагу.

Робота в цілому йшла, але не було головного – де труп? Одного дня я пішов до голови селищної ради, у якого пастухи (чабани) переганяли отари вівців на пасовиська у передгір’ях Алатау, розповів йому про свої проблеми та попросив довести це до відома своїх чабанів. І виявилося, що один з чабанів розповів: його вівці чомусь останнім часом відмовляються пити воду з колодязя № 5. Я доповів прокурору. Він зв’язався з командуванням, нам виділили групу саперів, і ми з чабаном виїхали до того колодязя, який знаходився на відстані близько 4-х кілометрів від меж нашого військового містечка.

Сапери опустили до колодязя «кішку», за допомогою якої витягли мішок, в якому знаходився труп Валентини. На тілі убитої була одягнута лише комбінація. Кульчики, перстень і ланцюжок із хрестиком – відсутні.

Експерти дійшли висновку, що Валентина була спочатку оглушена ударом по голові твердим предметом, а потім задушена, імовірно, за допомогою подушки. Незабаром до нас надійшла інформація від чабана, який неподалік від того колодязя випадково знайшов велосипедне колесо. Командування виділило нам 8 саперів із міношукачами, які скоро знайшли і друге колесо з рамою. Так було встановлено і спосіб доставки трупа з містечка до колодязя № 5. Сусіди Валентини підтвердили, що цей саморобний візочок належав Узлову. Потім надійшов висновок почеркознавчої експертизи, відповідно до якого згадана записка була написана не
Валентиною, а іншою особою.

Таким чином були зібрані неспростовні докази вини капітана Узлова у вбивстві своєї дружини. Залишилося визнати мотиви цього злочину. Вони виявилися банальними. Узлов, обіймаючи посаду командира взводу зв’язку, в якому служили винятково особи жіночої статі, зійшовся з однією радисткою, котра від нього завагітніла. І водночас йому належало перевестися за заміною до Північно-Кавказького військового округу. А за свідченням сусідів, між Валентиною і її чоловіком постійно виникали скандали, що врешті і призвело до скоєння офіцером злочину.

А далі було відрядження до Єсентуків, обшук і арешт Узлова, який був доправлений етапом до Ашхабаду, де у подальшому засуджений до 15 років ув’язнення.

Завершивши слідство по справі Узлова, я 1-го січня 1964 року вирушив до м. Ленінграда на курси вдосконалення слідчих Прокуратури СРСР, які завершив із відзнакою. Просто з курсів отримав призначення до військової прокуратури Ташкентського гарнізону, де 1967 року познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою створили сім’ю, котрій вже шостий десяток років. Там же у 1968 році народився і мій син – Михайло, майор, артилерист.

У 1972 році в званні капітана юстиції я був призначений на посаду заступника військового прокурора 1-ї флотилії атомних підводних човнів Північного флоту – гарнізон Західна Ліца чи Сєвєроморськ-7.

Там у 1974 році я розслідував кримінальну справу, яку порушив особисто, прийняв її до свого провадження, встановив злочинця, котрий був засуджений Військовим Трибуналом до 15 років позбавлення волі. Я не стану зупинятися на тому, як проводилося слідство. Зауважу лише не тому, як невеличка дрібниця дозволила розкрити цей злочин. Цією дрібницею став зовсім опосередкована розмова офіціанток одного ресторанчика, розташованого на виїзді з м. Мурманська, де ми часто зупинялися, повертаючись з нарад у військовій прокуратурі Північного флоту, щоб підкріпитися перед дальньою дорогою по своїх гарнізонах.

Того дня я і мій водій зайшли до цього ресторанчику, коли відвідувачів було обмаль. Тому офіціантки, що стояли біля бару, голосно теревенили на різні теми, і в якийсь з моментів до мене долетіли слова однієї з них, котра почала вихвалятися перед подругами, якого, мовляв, кавалера вона підчепила. Та ще й почала демонструвати всім свою руку, палець якої прикрашало золотий дарований перстень. І додала, що цей кавалер завтра приїде та подарує й золотий ланцюжок. Ці деталі розмови хвалькуватої молодиці мене одразу примусили зосередитися і бути вкрай уважним. Адже у тому, що при огляді трупа Галини по справі, яку я згадую, було встановлено, що з неї убивця зняв золоті перстень і ланцюжок. Тому ця офіціантка була затримана і у бесіді підтвердила, що вона познайомилася з капітанлейтенантом, який насправді подарував їй цей перстень, і що він завтра приїде своєю машиною та подарує їй обіцяний ланцюжок.

Наступного дня цей офіцер справді приїхав і був затриманий. Ним виявився начфін одного з підрозділів капітан Равілов. Далі – справа техніки. Під час огляду його авто виявили золотий ланцюжок…

Ось так проста дрібничка – не пропущена повз вуха – дала змогу викрити злочинця, убивцю.

І на завершення… В 1976 році, коли спливли 5 років служби в Заполяр’ї, мені були запропоновані на вибір три обласні центри, серед яких: Куйбишев, Рига і Львів. Ми з дружиною обрали саме Львів. Львів – це Україна, а у нашій сім’ї по лінії матері всі – українці. Одне скажу: що, зробивши вибір, ми не помилилися…

Вийшовши на заслужений відпочинок у 1986 році, я живу у чудовому місті, та ще й постійно знаходжу час для своєї улюбленої справи – колекціоную поштові марки, чим почав займатися ще у дитячі роки. Скажу так, що все життя, образно кажучи, високо тримав марку прокурора, не зганьбив честі військового прокурора…

Також продовжую збирати хороші книжки – сьогодні у моїй особистій бібліотеці понад 700 томів. Діти і онуки забезпечені. 2019 року я став прадідусем. Отож вважаю, що я своєї мети досяг. Щоправда, притягнути до відповідальності великих посадовців не довелося, але й того, що встиг зробити за 23 роки своєї прокурорсько-слідчої роботи достатньо, щоб зробити висновок – життя прожив не даремно!


Повна версія видання за посиланням: https://issuu.com/1037636/docs/book_about_veterans-1-2019_-_origin
 
©    Військова прокуратура
       Західного регіону України, 2019

кількість переглядів: 529