25.05.2020

«Каліберда Іван Опанасович: Реабілітація. Відповідальність рішення». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...», 2019

                    

Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.
 
Я, військовий прокурор Каліберда Іван Опанасович, народився 21 травня 1920 року.
 
На час написання цих рядків мені вже повних 98 років. А на час, коли вийде з друку книжка про ветеранів військової прокуратури Західного регіону України, до створення якої мені щастить долучитися, вже, можливо, буде травень 2019-го… Я прожив тривале і непросте життя, сповнене дій, доріг і вчинків, за які можу сказати – мені не соромно.
 
Життя, сповнене рішень. Саме так! Рішень. Відповідальних рішень.
 
Не пригадую, чи задав мені колись хоч хтось із численних репортерів, газетних і телевізійних журналістів, питання, яке, на мою думку, є чи не найголовнішим у моєму житті і, переконаний, у житті кожної людини. Саме питання про відповідальні, найважливіші рішення. Рішення, які згодом у моїй прокурорській діяльності набули вкрай суттєвої, часом – визначальної, особливої ваги для людей, яких мої рішення стосувалися, і для мене особисто.
 
І тому я спитаю себе сам і сам спробую знайти відповідь на це непросте питання: яке найвідповідальніше, найголовніше рішення в житті мені колись довелося прийняти? У пошуках відповіді я подумки повертаюсь до дитинства, до тих років життя, коли були зроблені і перші кроки, і ухвалені перші рішення.
 
…Неможливо не пригадати рідне село Великий Бурлук, що на Харківщині. Пригадую моїх батьків, мою родину – селян, простих і гідних людей. Кажуть, найсерйозніші філософи схиляються до думки, що майже всі наші кроки і вчинки йдуть від нашого походження, від нашої спадковості. Я вкотре висловлю вдячність батькам і рідним за те, що не схибив у житті. Вже тоді, в дитинстві, розпочався час перших самостійних рішень. Пам’ятаю, що наша сільська школа знаходилась на протилежному березі річки Бурлук. Змалку щоранку я мав чітко і виважено обирати шлях та робити кожен крок зваженим і точним, аби встигати до школи.
 
Тепер я усвідомлюю, як ще тоді формувався характер, як ще тоді на дитячих стежках визначалися майбутні шляхи, подальші рішення. Це нерозривний постійний процес: виростання нашого сьогодення і нашого майбутнього із нашого минулого.
 
І не помилюся, якщо скажу, що кожен з нас, кожна людина вже від тих перших кроків закладає підвалини і сенси нас нинішніх. І ця відповідальність неухильна, закономірна, правдива. Кожен наш крок, кожне наше рішення загартовують нас. Звісно, коли людина ставить перед собою високі людські життєві цілі. Найважливішим наступним рішенням, яке пригадаю, було втілення мети стати військовим, і я вступив до Ленінградського військово-інженерного училища. У цей період дорослішання і становлення характеру ще потужніше входили у мою поведінку і мої думки, скажу лірично, у мою плоть і кров, зосередженість, дисципліна, спроможність до самоорганізації і велика та відповідальна наука ухвалення справедливих, чесних, гідних рішень. І Спроможність ухвалювати рішення, як і самі ці рішення, вкрай були потрібні щокроку – на фронті.
 
Всі воєнні роки завжди підіймаються з глибин пам’яті великими пластами, а потім проявляються у деталях. Спочатку, 1941-го, по закінченню училища мене призначили командиром навчального взводу, а згодом – командиром саперної роти.
 
У боях безпосередньо брав участь з березня 1942 року.
 
Бойовий шлях розпочав від Волги, воював на Курській дузі, брав участь у звільненні України. Служив командиром понтонного взводу, помічником командира роти 6-го окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону Сталінградського (червень 1942 – березень 1943 рр.), Донського (березень – червень 1943 рр.), Степового (червень – жовтень 1943 року), 2-го Українського (жовтень 1943 – червень 1944 рр.), 4-го Українського (серпень 1944 – травень 1945 рр.) фронтів. На війні не думав про нагороди та відзнаки, а думав, як прийняти єдине вірне рішення, від якого залежало життя багатьох людей. Рішення, від яких залежали долі військових підрозділів і військових частин, а врешті – долі перемог.
 
Я служив, як підказувала совість, служив важко і, не покривлю душею, – бездоганно. Для цього потрібно було бути чесним і перед собою, як людиною, і перед підлеглими, і перед командирами.
 
…Понтонерам на фронті завжди було не просто. Я не кину тіні на офіцерів і солдатів інших спеціальностей, коли скажу, що понтонерам було, часом, найважче. Їм належало забезпечити форсування водних перешкод. У переважній більшості – під нищівним вогнем ворога. Часом були такі завдання, коли люди гинули щомиті. Але понтонери виконували свій обов’язок. Не зникне з моєї пам’яті моя фронтова робота понтонера під час форсування нашого величного і вічного Дніпра.
 
…Йшов вересень 1943 року, коли ми вже гнали фашистів на захід. Крізь одвічну солдатську втому ми не помічали золотої осені, забували про себе і не звертали увагу на труднощі. Усі мали в думках найголовнішу мету – звільнити від ворога рідну українську землю.
 
Вже згодом мені випала нагода прочитати допис гітлерівського генерала, який висловився про нас, солдатів Вітчизни, у тому сенсі, що наші воїни «…нав’язували нам бій там, де вони хотіли. Вони визначали початок і кінець будь-якого бою. Замість того, щоб бути молотом, ми ставали ковадлом».
 
 
Геббельсівські пропагандисти переконували своїх вояків і намагалися переконати весь світ у тому, що на Дніпрі фашисти створили нездоланний «Східний вал», а тому за цю ріку вони не відступлять і перетнути її не дадуть. З точки зору понтонера скажу чесно: широкий і глибокий Дніпро, про який сказав Микола Гоголь, що до середини Дніпра долетить далеко не кожний птах, – справді грандіозна перешкода для просування військ. Історія війн і воєнного мистецтва знає небагато прикладів успішного подолання подібних річок. Врешті, не відкидаємо той факт, що після Волги і Дунаю Дніпро є третьою річкою Європи. Врахуємо, що лівий берег, з якого ми вели наступ, був низьким, пологим, деінде болотистим, а правий, де панував фашист, обривчастий, високий, та ще й лісистий.
 
Словом, ворогові було зручно – він був зверху і навіть захищений природою, а ми були, немов на долоні. Особливо потужні укріплення гітлерівці створили в районі Києва та Кременчука.
 
Дніпро форсували водночас на багатьох ділянках. Ще раз підкреслю: у минулому жодна з армій світу не форсувала таку велику водну перешкоду настільки масштабно.
 
Це був час доленосних рішень. Час між життям і смертю. Для мене поняття «між життям і смертю» стало буквальним. Адже саме тоді під час переправи я був тяжко поранений. І саме за Дніпро я був нагороджений Золотою Зіркою Героя.
 
У битві за Дніпро наші війська завдали важкої поразки фашистам, звільнили понад 38 тисяч населених пунктів, у тому числі – 160 міст.
 
За форсування Дніпра і проявлені при цьому мужність і героїзм звання Героя Радянського Союзу отримали 2605 чоловік. Це складає майже чверть усіх, хто був відзначений Золотою Зіркою Героя за часів війни. Десятки тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені орденами та медалями.
 
П’ять фронтів – усі Українські та Білоруський, наступали на просторі, який важко уявити, – 750 кілометрів від білоруського Лоєва до українського Запоріжжя.
 
Я форсував Дніпро на Кременчуцькому напрямку в районі с. Переволочна (тепер це село Світлогорськ Кобеляцького району Полтавської області) у складі 2-го Українського фронту.
 
Зауважу, що протягом серпня і вересня 1943-го фронт з боями подолав від 200 до 350 кілометрів і вийшов до Дніпра. На стику 7-ої та 37-ої армій форсування забезпечував наш 6-й окремий моторизований понтонномостовий батальйон фронтового підпорядкування.
 
Командир викликав мене, лейтенанта, і сказав: «Ви – очолюєте перший десант. Вам потрібно першим дістатися протилежного берегу Дніпра».
 
 
Я пам’ятаю, як ми готувалися. Доставили необхідну техніку для переправи увечері 28 вересня. Ми розраховували, що ось-ось підійдуть основні сили, і вранці розпочнемо рух через річку. Але основні сили затримались.
 
До нас приєдналися в якості десанту лише невеликі окремі групи – розвідники, які прийшли першими.
 
Тоді, на виконання наказу, командир нашої частини та начальник інженерних військ 2-го Українського фронту вирішили: «Починаємо!».
 
Командир нашого батальйону майор Потопольский Андрій Дмитрович по-батьківськи обійняв мене, лейтенанта, на прощання, у яке ми із ним та всіма моїми понтонерами і десантом вкладали простий і, водночас, глибинний зміст – ми не пошкодуємо самого життя…
 
До місця форсування дісталися машинами, які йшли із вимкнутими фарами, але завдяки фронтовому досвіду водіїв дорогу до берегу пройшли впевнено.
 
Переправу ми почали 29 вересня 1943 року по обіді, о четвертій годині, а допливали до правого берега – вже була темрява. Посадили людей на човни: розвідників з автоматами і кулеметами, зв’язківців з котушками дротів і телефонними апаратами. Попливли. Потрібно було подолати водну перешкоду завширшки кілометр. До середини – було тихо, а від середини Дніпра почалися обстріли, з’явились поранені, поранений був і я. Ворожа куля пробила груди – навиліт.
 
Тяжко поранений під час битви, я був навіть зарахований до числа загиблих. Навіть фронтова газета сповістила про смерть. Але доля вирішила інакше: я вижив, не лише вижив, а одужав, пройшов усю війну і дожив до сивини. А коли настав мирний час, то довелось приймати інші, мирні рішення. Але не менш відповідальні.
 
У військовій частині, де я проходив службу після війни, порадили навчатися у військово-юридичній академії. І я прийняв виклик долі – здобув вищу юридичну освіту та продовжив службу на новому фронті – у військовій прокуратурі – у боротьбі з правопорушеннями, за законність. Саме в Академії я багато чув добрих слів про Головного військового прокурора СРСР генерал-полковника юстиції Артема Григоровича Горного, до якого одного разу мені навіть довелось звернутися із листом, коли мене несправедливо, з метою так званого «виховання незручного підлеглого», спрямували на цілину, аби «поставити Героя на місце». Я не знав, що лист попаде аж до Артема Григоровича, але він відреагував на «заслання» фронтовика миттєво: до Кустанаю надійшла термінова телеграма – відрядити, повернути мене, майора Каліберду, до постійного місця служби, підпис – Горний.
 
Таке рішення генерала юстиції А.Г. Горного свідчило про його людяність, повагу до підлеглих, що підтвердилося під час процесів реабілітації, до яких випало долучитися і мені.
 
Саме коли розпочався масовий перегляд кримінальних справ репресованих наприкінці 1930-х років, мене перевели на службу до Прикарпатського військового округу. Я став помічником військового прокурора у справах реабілітації несправедливо засуджених за державні злочини.
 
Саме завдяки жорсткій, але людяній позиції А.Г. Горного чимало незаконно засуджених було реабілітовано. У нього я вчився рішенням в ім’я закону і справедливості, заради людей.
 
Я і дотепер достеменно пам’ятаю чимало сторінок справ із незаконними вироками. Адже все життя я прагнув бути саме таким, якими є переважна більшість співвітчизників: людяним, гідним, чесним. Сьогодні, коли мені доводиться розповідати про тих, хто був безпідставно засуджений до покарання, складається враження, що у кожному факті пульсує гаряче серце тієї людини, яка постраждала від несправедливості, але яку мені вдалося реабілітувати, повернути до спроможності вірити у справедливість закону і держави, до спроможності жити!
 
 
…Не йде з пам’яті простий випадок з інженером, який працював на цукровому заводі. Його звинуватили і покарали за те, чого він не робив. У провину поставили… колір цукру. Цукор, мовляв, якогось не того був кольору. Я ретельно вивчив справу і побачив, що ніхто не ставив собі за мету дослідити ситуацію достеменно, добросовісно, просто кажучи, чесно. Ніхто не допитував свідків, працівників заводу. А якби допитали, то легко встановили б, що усі технології на виробництві того цукру були дотримані. Людина була невинна. І людину, у тому числі – моїми зусиллями, було виправдано, реабілітовано. Таких історій чимало.
 
У 1954 році, незабаром після смерті Сталіна, почався масовий перегляд кримінальних справ щодо осіб, засуджених у 1937-1938 роках за контрреволюційну діяльність. Вже від 1955-го я, на посаді помічника військового прокурора Прикарпатського військового округу по справах щодо державних злочинів, стикнувся з цими масштабними фальсифікаціями, коли у 1937-1938 роках багатьом репресованим невиправдано ставили в провину шпигунство. Саме через це після війни саме військові прокурори за піднаглядністю займались реабілітацією військових і засуджених за шпигунство.
 
Пригадую, що справи переглядалися за скаргами, які надходили від репресованих чи їхніх родичів. Крім того, військові прокурори займалися справами, заведеними на колишніх військовослужбовців. Було небагато справ, які можна було вирішити без додаткової перевірки. Сьогодні не є таємницею, що справи тих років «штампували» поспіхом, некваліфіковано, з порушенням вимог закону.
 
Зізнаюся, часто я, прагнучи бути людиною до глибини душі справедливою, просто обурювався, коли несправедливість проглядалася майже у кожному рядку прочитаних документів. Подвійну відповідальність я відчував за своє рішення і за рішення тих, хто свого часу недобросовісно і поверхнево вивчав обставини справ, засуджував людей на репресії.
 
За нововиявленими обставинами я спрямовував справи для додаткової перевірки. Досі печуть деталі сотень розглянутих справ і незаконних вироків, через які люди безпідставно сиділи в тюрмах десятки років, чи навіть були засуджені на смерть. Можу сказати, що долю кожного реабілітованого я виплекав, як то кажуть, серцем. І ухвалив залежні від мене рішення на підставі закону, а не політичних уподобань.
 
Була у цьому періоді служби і така сторона, про яку я повинен сказати окремо. Йдеться про те, що я ретельно і чесно відстежував протягом повторного слідства не менш важливу складову вивчених справ. А саме, вивчав, хто конкретно зі слідчих порушував Закон у ті страшні роки несправедливості і людського бруду.
 
Як виявилося, були такі особи, які наприкінці 30-х років проводили розслідування з грубими порушеннями. Навіть через десятки років, завдяки принциповій позиції моїх співслужбовців, військових прокурорів, і моїй, нам вдавалося виявляти порушників Закону, розшукувати їх, допитувати і, в залежності від тяжкості порушень, карати. Тих, хто був негідником, хто мимохідь ламав людські долі, карали, як вимагав закон: від дисциплінарної відповідальності до позбавлення пенсії.
 
Я багато разів казав і повторю свою думку про ці роки і свій внесок у справедливість простими словами: своїми ногами я пройшов фронтовими дорогами п’ять тисяч кілометрів – туди і назад… П’ять тисяч… І склалося так, що це добре число – п’ять тисяч – повторилося у моїй долі: саме п’ять тисяч людей мені довелось реабілітувати.
 
Можливо, до останніх моїх днів пам’ять примушуватиме мене згадувати не лише засуджених, але й тих, хто чинив беззаконня. Реабілітованих – згадувати із відчуттям причетності до справедливості. А тих, хто чинив несправедливість і беззаконня, – із полум’ям справедливого гніву у своєму небайдужому серці військового прокурора…
 
Як і інші офіцери військової прокуратури, я надавав суттєву допомогу командуванню Прикарпатського військового округу і командирам військових частин в розслідуванні справ, проведенні профілактично-виховної роботи. Зрозуміло, що діяльність військових юристів була і залишалась вкрай необхідною для зміцнення законності в державі. Вона і зараз є такою. Вона вимагає знань, сил, енергії. Саме ці риси потрібно виховувати в кожному військовому прокурорі. Хоча роки роботи у військовій прокуратурі для мене вже давно минули, але в моїх жилах і дотепер тече віра у сумлінність військових прокурорів. Ця віра досі може розчулити мене до сліз…
 
Від 1969 року я звільнений з військової служби. Три роки працював начальником Музею історії військ Прикарпатського військового округу, а згодом – керівником початкової військової підготовки середньої школи, начальником відділу кадрів Наукової бібліотеки імені В. Стефаника.
 
Не знаю відпочинку. Не знаю втоми. Читаю мемуари війни і пишу свої. Навіть цілу віршовану поему написав про ті буремні роки і свою непросту долю. А ось недавно поставив собі за мету вивчити 600 латинських прислів’їв. В юридичній академії колись викладали латинську мову – захотілося поновити ті знання. Людина завжди повинна мати мету, навіть коли не за горами тобі – сто років.
 
Головне, щоб у людини була мета бути людяною. Жити за законом і совістю, за законами честі і справедливості. А для військового прокурора – це особливо важливо. Я у цьому щиро переконаний.
 
Я, військовий прокурор – Іван Каліберда…
 
Повна версія видання за посиланням: https://issuu.com/1037636/docs/book_about_veterans-1-2019_-_origin
 
©    Військова прокуратура
       Західного регіону України, 2019

кількість переглядів: 543