«Лебедєв Сергій Арсенійович: Прокурорське довголіття». - Матеріал з історико-публіцистичного видання «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...»

                 

 

Я, військовий прокурор Лебедєв Сергій Арсенійович, народжений 03 жовтня 1926 року в селі Цицеруха Рамешківського району Тверської області у сім’ї селянина. Ви питаєте про моє прокурорське довголіття… Я відповім вам так: у кожного прокурора – своя доля, і саме доля прокурора визначає його прокурорське довголіття.

 

Я добре і по-доброму пам'ятаю своє селянське дитинство. Мати померла, коли мені було три роки. Про батька скажу лише те, що він жив далеко, а те, що він взяв участь у моїй долі, сказати не можу, помер він рано. Виховала мене бабуся. Жили ми дуже бідно, годував нас город. Бабуся ще ходила між хатами і десь комусь підшивала одяг, десь копала землю. А мене ще у віці п’яти років привела до лісу, показала, які гриби справжні, і сказала: «Ось, Сергійку, назбираєш грибочків – я зварю, ми будемо їсти і жити». Це був 1931 рік. З часом прийшло розуміння: тоді я чи то не уперше відчув те, що тепер назву відповідальністю, а тоді я подумав: я – мушу, я – повинен допомагати рідній людині, і від цього залежить наше з бабусею життя. І наступного літа я вже сам, без нагадування, йшов до лісу і зі свого дитячого боку забезпечував наше існування тим безхитрісним продуктом, гриби та ягоди сушили і виживали взимку.

 

Я відчував відповідальність у школі, де вчився краще від усіх, бо я мусив увібрати у себе все, що викладають вчителі. До речі, був переконаним, що стану інженером, механіком, про таку науку, якою є наука юридична, і не чув, і не знав, що так доля повернеться. Можливо, через мою старанність, яка давала мені настільки глибокі знання предметів, наскільки це можливо у простій сільській школі, мені було нецікаво із ровесниками. Вони переважно мали повноцінні сім’ї, і внутрішньої потреби передчасно дорослішати не мали – вчилися, як вчаться безтурботні діти. Так я став найграмотнішим у селі.

 

Я відчував відповідальність, коли, уже тринадцятирічним, йшов працювати на рівні з дорослими. Я був відповідальним, коли, без будь-чийого оклику, вислуховував новини по гучномовцю, а потім біг до дорослих на лан і переказував їм, що відбувається у країні. Тим більше відповідальності відчув, коли почалася війна… І, коли німці підійшли зовсім близько, ми навіть з товаришем вибрали місце у лісі, де мав би бути наш партизанський штаб, але брати до загону думали не всіх – лише відповідальних, готових до боротьби з фашистами.

 

А у 17 років прийшла нова, більш серйозна, відповідальність. Я закінчив 9-й клас, провчився місяць у 10-му, і у віці 17 років був призваний до армії та відправлений до 21 стрілецької навчальної дивізії. Мене помітили за грамотність, адже я був єдиним, хто мав освіту 9 класів, мене призначили писарем. Командиром роти був учитель. Командиром батальйону був завуч. Я, так би мовити, знову попав до вчителів. І командири доручали готувати серйозні відповідальні документи, розклади занять. Вони лише підписували. Це і відповідальність, і досвід роботи з паперами – досвід ретельного відпрацювання документів. І такий досвід, і навіть певний автоматизм, служили мені потім добру службу все подальше життя. Мене навіть стали називати, незважаючи на молодість, Сергієм Арсенійовичем. Присвоїли звання єфрейтора, а потім і молодшого сержанта. І у штабі батальйону мене вважали своїм, надійним.

 

Згодом почали приїздити офіцери з різних училищ, інженерних, військово-морських, авіаційних, піхотних, артилерійських, інших спеціальностей. Всі на мене звертали увагу, все ж таки 9 класів освіти – це на ті роки було дуже доброю рекомендацією. І так тривало довго, поки одного ранку на шикуванні просто назвали моє прізвище в числі інших і перед полком оголосили рішення. У штабі полку віддали документи: до військового училища, на курси молодших лейтенантів. Лейтенантів найбільше гинуло на фронті. Найкоротша служба була у командирів взводів – майже одразу гинули. По завершенню війни – училище переформували, випустили не молодшим лейтенантом, а вже лейтенантом.

 

Після випуску спрямували до військової адміністрації у Німеччину. Після – призначили у 25 механізовану дивізію, Каунас, Прибалтійський військовий округ, батальйон реактивних самохідних установок. Теж швидко завоював авторитет, просто був людяним і справедливим.

 

Я уже старшим лейтенантом почав думати, як далі житиму, коли підійде  час звільнення, ким буду у подальшому. Всі можливі і неможливі курси освітні відвідував, вечірню школу закінчив – десятий клас. Про мене написали у військовій газеті. Але тимчасові приємні відзначення не могли складати сенс подальшого життя.

 

Тоді старші офіцери і порадили мені юридичну академію. Дав згоду. Викликали до навчального закладу. Всі приїхали із рекомендаціями, клопотаннями, а я лише із приписом. Всі іспити мені, адже я постійно намагався вчитися, вдалося скласти легко. І врешті мене навіть не викликали на співбесіду, під час якої дуже багатьох відсіяли. Мене просто зарахували, думаю, з огляду на мій досвід, освіту і освіченість.

 

У 1959 році з відзнакою закінчив військово-юридичний факультет військово-політичної академії. Навіть був на заняттях у генерал-полковника Артема Григоровича Горного. І на лекціях, і на практичних вправах я відчував себе зручно – я звик до прискіпливої роботи із документами, все робив грамотно, чітко, заліки та іспити якось чинилися вдало, ніби самі по собі. Так і вийшло, що медаль за відмінне навчання стала закономірною.

 

На співбесіді напередодні випуску назвав полковникові із Головної військової прокуратури бажаним місцем служби Вінницю. Посад там не було. Але, наче доля вела, посаду створили спеціально для мене. Тож я і був спрямований у Вінницю до військової прокуратури армії дальньої авіації на посаду слідчого. В 1960 році переведений на посаду слідчого військової прокуратури 38 Ракетної армії.

 

І запам’яталася саме найперша справа у військовій прокуратурі.

 

Викликали і сказали: давай лейтенант, починай службу – на складах вкрали листове залізо.

 

Я ретельно вивчив всі обставини. Коли саме помітили пропажу. Почав допитувати чатових. І одразу почав відчувати, що вони зі мною не щирі.

 

 

Врешті знайшов свідка, який бачив, що біля складів крутився чоловік із сусіднього села. Я його знайшов. Він дуже привітно зустрів мене, запросив до бесіди. Розповів мені за життя, мовляв, ось – хату нову будую. Пішли дивитися – а хата вкрита листовим залізом. Я зідрав два листи, склав акт, забрав речові докази із собою. Десь знайшов експертів по залізу, на якомусь підприємстві чи заводі, і вони мені дали висновок: залізо відповідає за своїм складом тому, що викрадено.

 

Ясно – знову до чоловіка: де взяв? Звідки залізо, питаю? Каже, у військових купив, у Вінниці. На ті важкі часи лише у військових і можна було щось купити, більше ресурсів не було для таких серйозних придбань. Тоді почав розпитувати про власне покупку, з ким контактував. Так і вийшов знову на тих охоронців, караульних, які не дивилися у очі під час допитів. Але у мене вже були на руках акти експертизи, і я справу розкрив. Першу справу. За успішне розслідування та ще й таке швидке, мені оголосили першу за час служби військовим прокурором подяку.

 

Але все не так просто із тією першою подякою.

 

Через кілька років, коли я ще служив у Вінниці, до мене прийшов один із тих солдатів, кого я викрив. Він відбув покарання у дисциплінарному батальйоні. І прийшов не просто так.

 

Солдат з моєї першої прокурорської справи звернувся: «Товаришу капітане, я прийшов до вас подякувати вам. Велика вам вдячність. Ви дуже по-людські з нами вчинили, дякую вам, не поламали долю мені…».

 

Оце мені найбільше врізалося у пам'ять із мого першого прокурорського, слідчого, особистого досвіду, із моєї першої справи: вдячність людини за мою прокурорську роботу. Не сваритися зі мною прийшов покараний, а подякувати.

 

Злочин в цілому і злочин, вчинений військовою людиною, зокрема, – це біда з якої людини треба допомогти вибратися. У цьому теж завдання військового прокурора. І я йому, тому караульному, у подальшому ще й допоміг із працевлаштуванням. Так почалася моя юридична практика…

 

...Іноді помилково вважають, що я служив у Севастополі. Це не так. Історія виглядає насправді іншим чином.

 

Десь у ті роки, 1961-й, у штабі ракетної армії почався якийсь незрозумілий рух. Почали ремонтувати авто, перефарбовувати. Готувалася передислокація. Але – куди, хто, не ясно. Проте, зазначили, що військова прокуратура вирушатиме теж. Наш військовий прокурор, Пастушенко М.А., виїхав до Головного військового прокурора Горного А.Г., прояснити, розібратися із ситуацією, а мене попередив, що поїду у відрядження з ним.

 

Словом, була абсолютна секретність, ніхто не знав подальшої долі. Прокурор – до начальства, а нам команда – готуватися до відрядження. Один зі співслужбовців навіть одразу захворів, аби не їхати, думаю, перелякався. Навіть настільки не знали, куди відправлять, що брали і звичайний одяг, і теплий – а раптом на Далекий Схід? Чи на Крайню Північ?..

 

Якось уранці команда – вантажитися у вагони. Вагони були особливі – зовсім непомітні, непасажирські, «теплушки», праворуч – відділення для офіцерів, ліворуч – для жінок: машиністок, діловодство.

 

І ось вирушили. Возили нас Україною дві доби. Я зрозумів – я слідчий все ж таки, – що ми були: спочатку – у Львові, потім у Донецьку, а на ранок третьої доби ми опинилися у якійсь сірій бухті, на берегах котрої – гори кам’яного вугілля, ось і всі особливі прикмети.

 

А на причалі стоять два пароплави. «Адмірал Нахімов» і «Марія Ульянова». Команда: прокуратура, штаб – до «Нахімова», полк зв'язку – «Ульянова». Автобусами нас доправили до якогось військово-морського містечка, матроси скрізь, що незвично для військового прокурора із Вінниці. Наказ: нікому за межі містечка не виходити. Скрізь чатові із автоматами, нікого не випускають. Ніхто не обговорював наше положення. Наказ є наказ. Армія є армія. Дисципліна є дисципліна.

 

На третю добу прибув і наш військовий прокурор, Пастушенко М.А.. Але заночував не у казармі, а у товариша в місті. І атмосфера була настільки серйозною і секретною, що уранці його вже допитувала військова контррозвідка: мовляв, ви прибули потягом увечері, де знаходилися, чи не виказали військову таємницю, чи немає зради. Але все обійшлося, все пояснив. Та нам усім урок.

 

По обіді нам наказали йти до певної казарми – переодягатися. А там було дуже багато цивільних речей. Штани, сорочки, маринарки, капелюхи, черевики І все було не вітчизняного виробництва, а В’єтнам, інші країни. Я обрав собі все просте, неяскраве, сіреньке, скромне.

 

Вишикували нас, розділили по бригадах, посадили на автобуси і відвезли до «Нахімова» і «Марії». З нами вже з’явилися і великі чини. Генерали. Завантажилися на пароплави. І опівночі я відчув: човен почав рух.

 

Скажу, що того часу якраз був кровопролитний конфлікт на Філіппінах, філіппінський керівник був радо прийнятий керівництвом нашої країни, йому навіть подарували кілька пароплавів. І ми були переконані, що наш курс – на допомогу філіппінцям.

 

Пройшли Стамбул, за наказом ніхто не виходив не палубу. Але я вийшов і помітив, що за бортом вода вже не чорна, як у Чорному морі, а вкрай прозора, і зрозумів, що ми пройшли Мармурове море. Пройшли Гібралтар. Маса дельфінів. Дуже багато. Супроводжували нас довго, такі грайливі, навіть радісно пригадувати.

 

Вийшли у Атлантичний океан. По корабельному зв'язку усім офіцерам наказали зібратися у кают-компанії. Оголосили, що відкрили новий таємний пакет із новими вказівками. І зачитали, що ми – працівники сільського господарства, та ще й прямуємо до Африки, допомагати місцевому населенню розв'язувати сільськогосподарські проблеми.

 

За добу – ще один пакет, коли і визначили: йдемо на Гавану, Куба.

 

Куба. Фідель. Офіцери перестали голитися – запустили бороди.

 

Ближче до Куби з’явилися американські літаки. Фотографували нас. А у мене був цінний подарунок від прокурора – фотоапарат «ФЕД». І американець фотографує мене, а я – фотографую американця, навіть  фото залишилися на пам'ять. А прибули у Гавану – усі кубинці поголені, жодного бородатого, то я виявився правий, що голився щодня…

 

Отож у Севастополі я не служив – я служив на Кубі. Залишилося багато фото, зроблених моїм «ФЕДом». Нас, військових прокурорів, було п’ятеро-шестеро. І справ за два роки було близько десятка. Нічого особливого щодо розслідувань для розповіді. Але загальна ситуація була напружена – то була відома Карибська криза.

 

Пригадую лише, що у мене була валютна справа. Один штабний полковник крутив там з валютою. Його з ганьбою вигнали. Вважалося помітною справою. У іншому випадку старшина підрозділу продавав військове майно місцевим мешканцям. Я довів справу до військового трибуналу. І його теж притягли до відповідальності, засудили.

 

І ще була справа: коли підняли полк і повели через гори. Наша вантажівка із солдатами перекинулася, ніхто не загинув, але багато було ушкоджених. Розслідував, як завжди, ретельно. А особливим було те, що мені дали літак, і, допоки летіли до місця події, нас супроводжував американський літак, ще думали, буде стріляти, чи ні, а він пішов убік моря, коли ми приземлилися.

 

Це була Карибська криза, американці вишикували навколо Куби ланцюг із військових човнів, які знаходилися один від одного на відстані прямої видимості.

 

Мені запам’яталося, що ми, військові прокурори, зберігали абсолютний спокій за будь-яких обставин. Були впевнені у собі, по-офіцерському, без зайвих емоцій, без боягузтва перед можливим розвитком подій.

 

Але був і конфлікт між Фіделем і Москвою. Фідель, як ми зрозуміли, ображався, що ракети проти американців є, а стріляти по американцях наші не хочуть. Перестав їздити до нас. Образився. А потім бачимо повідомлення, що Фідель уже у Москві, зі Хрущовим зустрічають, обійми там братські. І після візиту на Велику Землю Фідель знову приїздив, дивився на наші літаки, на наші танки, він войовничий, йому дуже подобалось, знову почав виступати перед нами.

 

І мені довелося виступати перед кубинцями, вони, переважно, прості люди. Були привітними, а кубинські прокурори дуже цікавилися роботою наших військових прокурорів. Ми просто по-людські спілкувалися. Не важливо, якою мовою спілкуватися – головне, аби – по-людськи.

 

Криза минула, наші військові вивозили ракети, люки були відкриті, ракети було видно, американці їх фотографували, все закінчилося миром, все і завжди повинно завершуватися миром.

 

На рідній землі я отримав майора, не за посадою, а за рішенням начальника ГлавПУра, якому про мене розповіли позитивні відомості. Я повернувся додому, а мене зустрічають: «Вітаємо, майоре!». Так я почув вперше, що я майор. Для військового прокурора військове звання – справа не остання, справа важлива, звання потрібно прагнути, це – добра мета, коли досягнута чесною службою.

 

Я послужив ще і у військовій прокуратурі Прикарпатського військового округу, куди мене, за добрим збігом обставин, покликав призначений військовим прокурором округу Пастушенко М.А.

 

...Скажу на завершення, що звільнений я був у 1978 році. А потім ще двадцять років пропрацював у військовій юридичній службі командування ПрикВО після особистої розмови і особистого прохання командувача ПрикВО генерала Белікова В.О.. Практично, я стояв біля витоків, можна сказати – започаткував новостворену юридичну службу Прикарпатського військового округу. Написав усі керівні, установчі документи, положення. Упевнений, що мої документи якоюсь, хай і незначною, мірою дотепер служать юридичній військовій справі добру службу.

 

...Пригадую, коли зачитали наказ про моє звільнення, увесь зал підвівся і плескав у долоні. Це прощання – стоячи, на мою честь, – я дотепер пригадую зі слізьми на очах, зі слізьми, яких не соромлюсь.

 

Мені нема у чому себе попрікати. І нема за що сварити долю свою прокурорську. Долю військового прокурора.
І я скажу наостанок так: оті аплодисменти наприкінці моєї служби, і той солдатик, який прийшов дякувати мені внаслідок моєї першої справи у посаді військового прокурора, – дають мені упевненість, що я життя прожив не даремно, і військовим прокурором був гідним.

 

Якби мене спитали, що я думаю про своє прокурорське довголіття, я відповів би так: я нікого не образив, я все робив за законом і совістю. І тому прокурорське довголіття – це чиста совість військового прокурора...