30.09.2019

Колектив військової прокуратури Західного регіону України висловлює глибокі співчуття родині та близьким полковника юстиції у відставці Грицко Степана Григоровича

                 

Життя колишнього військового прокурора полковника юстиції у відставці Грицко Степана Григоровича раптово обірвалося 28 вересня 2019 року на 78 році життя.

Колектив військової прокуратури Західного регіону України висловлює щирі співчуття рідним та близьким. У цей скорботний час поділяємо Ваше горе та підтримуємо Вас.

У наших серцях Грицко Степан Григорович назавжди залишиться професіоналом, на плечі якого лягла відповідальність розвитку органів прокуратури.

Грицко Степан Григорович прожив повноцінне прокурорське життя. З серпня 1968 року по липень 1987 року працював на посадах: слідчого, старшого слідчого військової прокуратури Львівського гарнізону, помічника військового прокурора 3-ї армії (ВП ГРВН м. Магдебург), старшого слідчого, помічника, заступника військового прокурора Львівського гарнізону та прокурора слідчого відділу військової прокуратури Прикарпатського військового округу.

Ще за життя Грицко Степан Григорович ділився насиченими спогадами військового прокурорського життя з молодим поколінням прокурорів, якими опікувався після звільнення з військової служби у відставку. Брав активну участь у діяльності органів прокуратури і ветеранської організації з виховання та навчання молоді.

Світлі спогади, любов та повага до цієї доброзичливої людини назавжди залишаться у серцях колективу військової прокуратури Західного регіону України. Схиляємося у жалобі. Вічна пам`ять!

Історія життя ветерана зберігає глибоку мудрість і безліч фактів з життя прокурора описані в автобіографічній книзі – історико-публіцистичному виданні військової прокуратури Західного регіону України «Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР …», яка вийшла в світ навесні 2019 року. У пам'ять колишнього військового прокурора полковника юстиції у відставці Грицко Степана Григоровича наведемо його автобіографічну оповідь:


Матеріал з історико-публіцистичного видання військової прокуратури Західного регіону України "Я, ВІЙСЬКОВИЙ ПРОКУРОР...", в основу якого покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби.

Я, військовий прокурор Грицко Степан Григорович, народжений 5 грудня 1940 року, в українській сім’ї, у містечку Санок, що зараз на території Польщі. Під час сумнозвісної операції «Вісла» нас переселили в Україну. Ми – переселенці. Батько був простим робітником, слюсарем. Мати – теж проста жінка. Ми спочатку жили у Самборі. У 16 років я пішов працювати у Самбірську автоколону, учнем слюсаря. А коли настав час призову до армії, у військкоматі попросився до авіації – я все життя мріяв бути льотчиком, авіатором. Мене спрямували до Павлоградського училища початкового навчання льотчиків, куди я і поступив.

І все складалося, як мріялося. Але Микита Сергійович Хрущов став скорочувати авіацію, бо створював ракетні війська. Нашу школу розігнали, хоча ми вже почали літати. Службу я не закінчив, потрібно було служити далі, а попасти до вищого льотного училища дуже важко. І мене спрямували у місто Канськ, Красноярський край, Сибірський військовий округ. А вже звідти, після завершення навчання у льотній школі, спрямували до Туркестанського військового округу, згодом – Середньоазіатський військовий округ. Полк бомбардувальників, Киргизія, Фрунзе, Токмак. Ми навчали там авіаторів з дружніх, як тоді казали, східних країн: арабів, афганців, іракців. Маю льотну книжку. Маю 32 стрибки з парашутом. Два роки я літав стрільцем-радистом на літаках – перших реактивних бомбардувальниках після війни: «Іл-28». Дуже надійна машина. У моїй льотній книжці є записи: 1062 вильоти і 655 годин нальоту. А студентом я виконав 1-й спортивний розряд з важкої атлетики: жим – 105 кг, ривок – 102 кг, поштовх – 135 кг, сума – 345 кг.

Там, у Середній Азії, я став свідком авіакатастрофи двох наших літаків. Зіштовхнулися. Видимість у горах Киргизії обмежена, доволі однієї миті неуважності – і все, біда. Екіпажі загинули. Видовище жахливе і виховує, змінює людину моментально, як і всяка побачена на власні очі трагедія. Починаєш розуміти ціну людському життю. Розумієш, що треба жити і радіти кожному дню. І ще – відчуваєш емоцію несправедливості: як же так, щойно – були живі люди, і тут – ось таке. Розумієш, наскільки важливо бути обережним і шанувати життя людини.

Мої переживання, моє загострене почуття справедливості помітив мій командир екіпажу, офіцер, який навчався у ЮЗІ – Юридичному заочному інституті. Звали його Володя Литвинчук, капітан. Ми  багато розмовляли з ним перед польотами і після. Він навіть кодекси діставав із планшету офіцерського і казав: ось закони, за якими ми всі живемо і маємо жити. Все, що він казав, мені було дуже зрозуміло і дуже близько: я люблю дисципліноване життя за законами, і люблю жити за законами людяності і справедливості. Литвинчук побачив мої настрої і так і сказав: давай, мовляв, Степане, теж поступай, з тебе буде добрий юрист.

Ці поради і думки офіцера мені видалися слушними і були своєчасними. Це був 1962 рік, і моя служба в армії завершувалася. Потрібно було серйозно думати про майбутнє. Перед звільненням зі строкової служби я надіслав документи на юридичний факультет Львівського університету, куди і поступив після армії.

По завершенні навчання в університеті я був спрямований до Хмельницького міського відділу міліції, слідчим. Не можу пригадати нічого такого зі своєї міліцейської практики, що варто було б наводити у спогадах, буденна напружена робота: розслідування хуліганства і крадіжок. Я працював там лише один рік і перейшов до військової прокуратури. Сталося це випадково.

У Хмельницькому, як і зараз, була військова прокуратура гарнізону. Як слідчий, я прибув на розслідування обставин аварії, де із цивільним транспортом зіштовхнулася військова машина. На оформлення приїхав заступник військового прокурора Хмельницького гарнізону майор Свинарьов, так ми познайомилися.

Я повинен сказати, підкреслити, що завжди хотів працювати саме у військовій прокуратурі. По-перше, я збирався бути військовим льотчиком. По-друге, пам'ять про службу в армії залишилася найкраща, як найщасливіші мої молоді роки життя. І врешті, я просто люблю порядок, дисципліну, і у військовій прокуратурі, я впевнений, ці мої досвід і особисті риси та настрої і мали знайти найкраще втілення і реалізацію. І ось тут, так би мовити, мені доля підкинула це ДТП і зустріч із офіцером з військової прокуратури. Це – доля, так я вважаю.

До речі, я хотів попасти до військової прокуратури ще після завершення навчання у Львівському університеті. Але того року там відібрали три чи чотири чоловіки, а мені та іншим сказали: можливо, наступного року.

Під час спільної роботи з розслідування ДТП ми розговорилися із заступником ВП Хмельницького гарнізону. Напевно, мої дії і мої думки, моя позиція, коли ми разом відпрацьовували подію, сподобалися йому. І він запропонував мені: переходь до нас – до військової прокуратури. Кажу: та я із задоволенням. А майор Свинарьов повів себе дуже професійно: він був не з тих, хто ось такими пропозиціями і словами легко розкидається.

Свинарьов допоміг реально: мені дали відношення, мене призвали. Викликали в округ, під час співбесіди спитали: де служив. Я розповів: Сибірський військовий округ, Туркестанський військовий округ, хоча я сам зі Львова. Запропонували залишитися у військовій прокуратурі Львівського гарнізону, звісно, я сказав ствердно: залюбки. Це був 1968 рік.

І прослужив у гарнізоні п'ять років. Від першого дня ставився до служби із великим настроєм на результат. Не дивно, що вже у 1970-му слідчий відділ військової прокуратури Прикарпатського військового округу підготував і розповсюдив інформаційний лист, затверджений, як я пам'ятаю, заступником військового прокурора ПрикВО підполковником юстиції Ю.Шаталовим. У документі узагальнювався мій позитивний досвід: досвід роботи військового слідчого ВП Львівського гарнізону лейтенанта юстиції Грицка С.Г..

Мені професійно і просто по-людськи приємно згадати зміст листа. Там було конкретно сказано не лише про те, що я чогось досяг, але спочатку, згадувалося, що мені було непросто, що я помилявся, що мені надавали допомогу старші товариші. Мені сподобалося, що лист був не засолоджений, а реальний. Так і було, на початку служби я потребував допомоги і підтримки, порад старших, більш досвідчених товаришів. Тому я зміг і досягти позитивних результатів, і заслужити добрі слова.

Зокрема, йшлося про те, що «глибокий, вдумливий підхід до кожної розслідуваної справи, вивчення методики розслідування, оволодіння науково-технічними засобами, використання досвіду інших слідчих, – дозволили товаришу Грицку успішно розслідувати справи. За 9 місяців 1970 року т. Грицко завершив 25 кримінальних справ, і всі вони отримали законне завершення. У слідчому портфелі лейтенанта юстиції Грицка чимало справ про військові злочини, розслідування яких вимагає майстерності і наполегливості у викритті витончених способів ухилення військовослужбовців від виконання обов’язків військової служби, справи про крадіжки, за якими із великої маси військовослужбовців необхідно було встановити злочинця, і кримінальні справи інших категорій, які мали значні складнощі у розкритті злочину».

А справи лейтенантські і насправді були вкрай непростими, а для мене – вкрай цікавими. Наприклад, справа про, здавалося б, побутове травмування на кухні.

26 грудня 1969 року до військової прокуратури Львівського гарнізону від командира в/ч 16450 надійшло повідомлення про те, що рядовий Басілая, під час роботи на кухні солдатської їдальні перерубав собі великого пальця лівої стопи, через що був спрямований до військового шпиталю на лікування. Розслідування доручили мені, лейтенантові юстиції.

Я почав справу із ретельного огляду місця події і збору речових доказів, а також – вивчення особи рядового Басілая, який на допитах заявляв, що самопоранення сталося випадково.

Басілая пояснював, що, за наказом повара Надточія, він почистив сокиру для оброблення м'яса і хотів встромити її лезом у дерев'яну колоду. Саме у цю мить із сусідньої кімнати пролунав якийсь шум. І він, Басілая, інстинктивно повернув голову на той шум, а сокира, не влучивши у колоду, випала з рук, впала на ліву ногу, внаслідок чого був розсічений чобіт на лівій нозі і розрублений великий палець.

Потім Басілая пояснив: він побачив, що чобіт розрублено, і бажав отримати нові чоботи, тому вирішив іще більше пошкодити взуття, для чого поклав чобіт на край колоди і зробив на ньому ще більше розрубування.

Я ретельно провів огляд місця події, «постраждалого» чоботу та інших речей, на яких залишилися сліди розрубування, а також оглянув уважно ліву стопу рядового Басілая. Огляд проводив спільно із судово-медичним експертом. Співставив пошкодження на чоботі і на стопі Басілая. І все це у сукупності вже на початковій стадії розслідування дало мені можливість зробити єдино вірний висновок і висунути версію про те, що Басілая – порубав себе сам, вчинив самоскалічення.

Басілая у подальшому, під тиском неспростовних доказів, переконався у тому, що його версія зі «стороннім шумом і неслухняною сокирою» не витримує жодної критики. І, після тактично вірно побудованого допиту, солдат змушений був зізнатися, що він умисно розрубав палець на лівій нозі з метою ухилитися від обов’язків військової служби.

Повному викриттю винного у самоскаліченні сприяло і глибоке вивчення особи обвинуваченого. Я навіть змушений був літати до Грузії, аби чітко і бездоганно провести розслідування на всіх його етапах Мені вдалося чітко встановити коло знайомих, друзів і родичів Басілая та виявити, що він задовго до самоскалічення намагався ухилитися від служби шляхом обману. На його батьківщині багато чого підказали листи солдата додому. Басілая писав своїм родичам і знайомим, щоб вони йому «зробили» і надіслали будь-яку довідку, котра дасть змогу звільнитися з армії.

У цих самих листах рядовий скаржився на тяжку військову службу. Усі листи, знайдені мною під час відрядження до Грузинської РСР, були вилучені у близьких і рідних Басілая та долучені до матеріалів справи. І всі ці власноручні письмові «страждання через труднощі служби в армії» зіграли свою роль у справедливому покаранні обвинуваченого.

Під час повторного відтворення обстановки і обставин події Басілая показав, яким чином він скоїв самоскалічення. У відтворенні використано макет сокири, виготовлений на моє слідче замовлення. Усі дії Басілая були сфотографовані. Докази злочину були неспростовними. Військовий трибунал засудив солдата.

…Я тоді був тридцятирічним, як на нинішній час – молодою людиною, але вже мав за плечима багатий досвід служби у різних гарнізонах, досвід життєвий. І тому я уже в лейтенантські роки розумів, наскільки важливою у роботі слідчого військової прокуратури є можливість не залишатися сам-на-сам із розслідуванням злочину, а максимально використовувати вплив військового колективу, усього армійського товариства. Наведу конкретний приклад з моєї практики.

18 серпня 1970 року до прокуратури гарнізону надійшла інформація про крадіжку грошей і спиртних напоїв у ніч на 17 серпня із чайної Верблянського «сільпо» Яворівського району Львівської області. Одразу після повідомлення я виїхав на місце.

У Яворівському райвідділі міліції я отримав необхідні дані про обставини крадіжки, після чого оглянув місце події. Оскільки обстановка свідчила, що злочинці дісталися приміщення через розбите вікно, одразу оглянув залишки скла і побачив відбитки пальців рук. Того ж дня я відвідав кілька військових частин, які проводили стрільби на Яворівському полігоні. Через командування і військовослужбовців встановив коло осіб, які перебували у самоволках в ніч з 16 на 17 серпня 1970 року. Звернув увагу на молодшого сержанта вч 35705 Григорчука, сержантів Гогілава і Кондрачука, які повернулися із самовільної відлучки у нетверезому стані.

На допиті Григорчук розповів, що крадіжку грошей і алкоголю із чайної могли вчинити саме Гогілава і Кондрачук. Але ці двоє все спростовували. Проте, після дактилоскопічної експертизи, яка стала можливою і дала результат саме внаслідок ретельного огляду місця події, злочинці зізналися. Справу мною було розкрито, практично, за добу. А трибунал виніс вирок за місяць. За великим рахунком, мені допомогло і допомагало у цій справі і завжди те, що я просто був вкрай уважним, ось що хочу підкреслити…

…18 червня 1970 року до військової прокуратури надійшло повідомлення про крадіжку 17 гранат Ф-1 з в/ч 32558. Доручили розшук мені, і я встановив, що викрадено гранати із бронетранспортера № 578, який 28 травня прибув з Яворівського навчального центру і знаходився з того часу у закритому приміщенні автопарку частини. Ящик з гранатами був опломбований 3-го червня 1970 року, а 8-го червня стало відомо, що ящик відкрили, і в ньому відсутні 17 гранат.

Мені вдалося установити, що дістатися приміщення можливо лише через вікно, біля якого помітні сліди на шарах пороху на підвіконні і яке розбите, а залишки скла із відбитками я вилучив.

І одразу ж мені, а головне – і експертам, які визначили, що відбитки пальців придатні для ідентифікації, впало в око, що відбитки – залишені дуже маленькою рукою і можуть належати дитині. Така версія передбачала особливо уважний і ретельний підхід, адже справа могла стосуватися життя і здоров'я дітей.

Я вирішив долучити до пошуку максимально широкі верстви і звернутися до військової громади: виступив перед особовим складом із інформацією про злочин, попросив про сприяння військовій прокуратурі і про співпрацю. І, зокрема, поставив питання руба і підкреслив: чи не бачили підозрілих осіб, чи не помітили військовослужбовці факту перебування на території частини, автопарку дітей, підлітків?

Одразу після інформування до мене звернувся сержант Балабан і повідомив, що у приміщенні, в якому знаходилися бронетранспортери, раніше перебували підлітки і виявляли інтерес до бойової техніки. Тоді я у всіх школах міста Рава-Руська, де дислокувалася в/ч 32558, провів бесіди з учнями. Я наголошував на страшних, смертельних, непоправних наслідках, до яких може призвести необережне поводження дітей із вибуховими пристроями і гранатами – зокрема.

І таке відкрите спілкування не пропало даром, дало позитивні наслідки. Школярі повідомили, що до приміщення, де розташовані бронетранспортери, приходили учні 4-5 класів Дуркалевич Володя і Кулієвич Ярослав. Потім ровесники бачили у цих хлопців вибухові пакети і танкові шлемофони. Я зрозумів, що зараз – за присутності вчителів – саме час розмовляти із Володею і Ярославом.

Експертиза підтвердила, що відбитки на склі розбитого вікна належать саме Дуркалевичу і Кулієвичу, і вони зізналися, що викрали гранати, діставшись приміщення із бронетранспортером через вікно. Дуркалевич додав, що про викрадення він розповів своєму родичу, громадянину Гридецю, 1949 року народження, який, зрозумівши, що гранати шукатимуть, сховав їх у своєму сараї. 12 червня 1970 року Гридець, викритий у переховуванні Ф-1, видав гранати органам слідства. Гридеця засудив народний суд.

Моя тісна співпраця із командуванням, особим відділом, громадськістю, школами, учнями дала конкретний результат. Зокрема, за моїм поданням, були зроблені серйозні висновки щодо організації вартової служби. А мені вручили цінний подарунок – годинник, якому вже чимало років, і виглядає він не сучасно, але цінність його через це не зменшилася для мене і моєї лейтенантської слідчої пам'яті.

…А пам'ять виносить на поверхню і такі випадки, як справа про крадіжку бичка, що належав колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС.

12 червня 1970 року зі стада колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС Кам’янко-Бузького району зник дворічний бичок. 19 червня на території в/ч 48219 були знайдені закопаними у землю: частина туші, голова і шкіра бичка. У зв’язку з чим командування частини почало дізнання за фактом крадіжки і забою бичка військовослужбовцями. І перше, що я зробив, коли мені доручили справу, після ретельного огляду місця знахідки, почав активно спілкуватися із командуванням і особовим складом добового наряду. Свідки Кочєргін, Лейпус і Кузнєцов пояснили, що 12 червня вони бачили на території частини бичка, який відбився від стада. А свідок Зубаха розповів, що старший сержант понадстрокової служби Петришин пішов зі служби близько 2-ї години ночі, таких пізніх затримок у військовій частині за ним раніше не помічали.

У мене була впевненість, що, у зв’яку із виникненням підозри, потрібно без попередження, негайно провести обшук вдома у Петришина. Зненацька проведений обшук дав результат, який безпосередньо вплинув на розкриття злочину. У Петришина в хаті знайшли і вилучили: косу, сокиру, ніж, два мішки та інші предмети, на яких за допомогою тогочасних науково-технічних засобів, зосереджених у слідчому портфелі, виявили сліди крові. Крім того, я вилучив комбінезон Петришина, на якому знайшли і вилучили 7 волосин, які за кольором і зовнішнім виглядом нагадували волосини зниклої тварини.

Судово-біологічна експертиза дала висновок: 7 зразків волосин належать великій рогатій  худобі. А ветеринарно-зоотехнічна експертиза, проведена на мою вимогу, підтвердила, що зразки м'яса і кісток належать великій рогатій  худобі віком близько 2-х років. Під впливом таких результатів експертиз Петришин зізнався, що побачив бичка, заготовив заздалегідь косу, сокиру і ніж, вибрав час, місце, забив тварину, м'ясо, яке зміг донести, забрав додому, а решту спочатку приховав, а згодом, намагаючись уникнути покарання, викинув у водойму. І цю справу я розкрив у стислі терміни, за що теж був заохочений – військовим прокурором Прикарпатського військового округу.

…Здавалося б, дрібні справи, деталі, випадки, але на таких лейтенантських дрібницях, за підтримки і допомоги керівництва і більш досвідчених товаришів, як і всі мої колеги, військові прокурори, слідчі військової прокуратури, я набував досвіду, який згодом давав нам змогу розкривати резонансні, гучні, масштабні справи. Про нас не писали в газетах. Це сьогодні з екрану телевізора буквально капає, а то і ллється кров, а раніше були такі часи, коли для засобів масової інформації гучна справа, велика трагедія і велика кров були під забороною.

А раніше гучні справи були вкрай кривавими, про які не хотілося б згадувати, але розповім про справу Домашевського: по-перше, для досвіду, а по-друге, щоб показати, у яких умовах ми працювали.

...У селі Чирчик Яворівського району міліцією після дзвінка батьків знайшли оголене тіло мертвої 16-річної дівчинки. Дитину було по-звірячому зґвалтовано, а внутрішні органи були вирвані, очевидно, рукою ґвалтівника, і знаходились зовні. І поруч із тілом – слід солдатського чобота. Зрозуміло, що одразу викликали слідчого військової прокуратури.

Підкреслю масштаб розслідування. Там, на Яворівщині, розташовувалися: мотострілецький полк, артилерійський полк, зенітний артилерійський полк, автомобільний батальйон... Тисячі людей. І серед цього Вавилону потрібно було знайти убивцю-ґвалтівника – голку у копиці сіна.

І я без втоми пішов по цих частинах, по цих десятках підрозділів, рот, взводів. Вийшов на піхоту. І там, врешті, вийшов на взвод, це у мотострілецькому полку, в/ч 74220, де заступником командира взводу був такий сержант – толковий, порядний, акуратний... Я подібних людей одразу впізнаю. Можна сказати, що за роки слідства уже інстинкт з'являється на людей порядних і непорядних. Якесь чуття підказує, з ким і як потрібно спілкуватися. З ким розмовляти обережно, а з ким – одразу вкрай відверто.

Питаюся у сержанта: може, хтось із твоїх співслужбовців, підлеглих у самоволці був і повернувся побитий, з ушкодженнями. Майже впевнений, кажу, що ти помітив – ти ж уважний, серйозний сержант, командир, не мав би пропустити поза увагою. Так, чесно відповідає «замкомвзводу», прийшов один – саме подряпаний...

Мені одразу стало ясно: вона ж, та дівчинка, захищалася, відбивалася, вона і подряпала.

Хто він такий, питаюся напряму. І відповідь конкретна: молодший сержант Домашевський, командир танка. Дзвінком я одразу викликав зі Львова експерта. Зняли мазки, одяг обстежили, ми ж мали можливість всі ці слідчі дії зробити через лічені години після убивства і початку розслідування, може, ще збереглися сліди. А у Домашевського на одязі на колінах ще й земля була. А потім і кров жертви знайшли на його формі.

Але Домашевський не зізнавався, мовляв, я просто там ходив, впав. Словом, відбріхувався він, це було ясно. Та, попри передчуття слідчого, вину потрібно завжди довести повністю, аби судді не мали жодних сумнівів, що перед ними справжній убивця. Щоб не був засуджений невинний, який став випадковою жертвою ситуації і збігу випадкових обставин.

Доказів, особливо – слідів крові на рукавах, було достатньо. Я розмовляв із Домашевським жорстко, але акуратно, уважно реагував на прояви сумнівів і невпевненості на його обличчі, у його очах. І він почав розповідати. У самоволці він випив, випив чимало. Побачив: йде дівчина. Вона йшла до подруги своєї, за селом. Напав на неї, вона боролася, не здавалася. Він її бив, хотів утілити інстинкти – уже не людські, а тваринні. А у нього ще й не було можливості зґвалтувати, бо він не мав чоловічої сили для цього. І тоді він, так напевне і тварина не чинить, почав влізати руками, рвати людину зсередини пальцями. Кинув дівчинку, і вона стекла кров'ю. Убивця повернувся до казарми, обмився в умивальнику. Десь о другій ночі. Лише той порядний сержант це і помітив.

Зауважу, Домашевський був жорсткий у розмовах і жорстокий у житті. Щоб зробити вірний висновок психіатричної експертизи, збирали всі факти, які його характеризували. Дізнавач, котрий поїхав на батьківщину ґвалтівника, виявив, що обвинувачений завжди виявляв свою жорстокість, собак любив стріляти, ще й вихвалявся цим, вважав такі убивства тварин досягненням. Але це було збочення, і сам убивця був гірший від тварини.

Під тиском неспростовних доказів він почав все розповідати, все показав на відтворенні. Трибунал виніс йому вирок – вища міра покарання, розстріляли убивцю. Я всю справу розкрив сам, від початку до кінця. Гучна справа у військовому середовищі. Але розповідати мені про це довелося ось лише зараз – для досвіду іншим. Тому довелося розповісти і про цього нелюдя.

Були й інші справі щодо зґвалтувань, без убивств. Зокрема, я розслідував справу щодо групи водіїв, які возили високопоставлених керівників Прикарпатського військового округу. Ці водії-ґвалтівники вирушали на пошук дівчат уночі, затягували жертву до службової машини, вивозили у ліси навколо Львова і знущалися, чинили злочини. Їх викрили, коли однією з жертв виявилася донька старшого офіцера зі штабу ПрикВО. Вона, до речі, записала номер машини. Але у автопарку гарнізону «Волги» з таким номером не було. Я знайшов ці, підроблені, номери під килимком у багажнику однієї з машин у автопарку штабу. А одного із нічних ґвалтівників вирахував під час розмов за нахабною поведінкою – водій високого начальника чомусь був упевненим, що залишиться безкарним. Але всі ґвалтівники були покарані ув’язненнями по 10-12 років.

Як правило, минуле життя формує і вбивцю, і ґвалтівника, і крадія. Наприклад, пригадую справу, коли у ремонтному батальйоні 24-ї Залізної дивізії пропав пістолет Марголіна.

Потрібно одразу сказати, що цей пістолет – доволі своєрідний, він зроблений під калібр 5,6 мм, для навчання зі стрільби. Але, у порівнянні зі загальновідомим пістолетом Макарова, він дуже естетичний, навіть красивий: легкі витончені лінії, гарно лягає в руку. Словом, якщо так можна сказати, пістолет Марголіна – навіть зовні привабливий, злегка нагадує німецький парабелум, проте, призначений не для бою, а для спортивної, швидше, стрільби.

І ось такий «гарний» пістолет зникає у ремонтному батальйоні. Мій колега, який займався цією справою, вийшов на одного капітана. Я приїхав, подивився на того капітана і кажу товаришу: послухай, ну, для чого йому той пістолет? Капітан – людина нормальна: офіцер, одружений, дитину виховує. І я у цій оцінці не помилився. Але, коли навіть яскраві найперші ознаки говорять про невинуватість людини, усі перші враження потрібно у подальшому обґрунтувати фактами. Хоча б для самого себе, аби не підкорятися емоціям.

А допомогла розкрити справу елементарна, але уважна робота з документами. Тоді існували такі обліково-послужні картки. Я вивчаю ці папери, і раптом попадається цікава деталь. Беру картку звичайного солдата. Читаю уважно. Перегортаю на сторінку, де розказано, чим він займався до армії. А там запис: має 2-й спортивний розряд зі стрільби. Я його одразу у машину і повіз для розмови до відділення міліції. Він почав обурюватися: ви куди мене везете, що за діла.

У міліції, де атмосфера розмов, зрозуміло, своєрідна, питаю солдата опосередковано: знаєш, що у вас у батальйоні сталося? Каже, що обізнаний. Я тоді питаю напряму, в лоба: куди сховав Марголіна? Він якось ще поворухнув плечима, наче сумніви відкидав.

Але не збирався зізнаватися. І тоді я йому просто по-людськи сказав: от, для чого тобі сидіти, давай, пиши явку з повинною, що сам видав пістолет, тебе покарають дисциплінарним батальйоном, відбудеш призначене судом, вийдеш з чистою совістю і з чистими документами, не матимеш судимості, забудеш цей випадок, як страшний сон. Він погодився і остаточно зізнався.

Пістолет він викрав у той момент, коли був днювальним, і сховав під купу  вугілля. Словом, я розумію, що перед звільненням з армії колишній спортивний стрілець 2-го розряду не втримався від майже професійного бажання мати у своїй власності таку просту, дрібнокаліберну, але дуже гарну зброю, пістолет Марголіна.  І покараний був за емоції і нестриманість.

А ще пов'язаний із пошуком зброї маю багатий досвід, набутий під час служби у військовій прокуратурі Групи військ в Німеччині. Як зараз, пам’ятаю, до нас прийшов керівником прокурор з Ленінграда, і ось він у "Волзі", в якій їдемо з Магдебурга у Потсдам, по ідеальним німецьким автобанам, каже: знаю, Степане, ти вже тут, мені розповіли, три пістолети знайшов, знайдеш четвертий? Так, кажу, але якщо обіцяєте, що Головний військовий прокурор мене за це годинником нагородить. Посміялися, і так, за розмовами, прибули до Крампніц, містечка під Потсдамом, де дислокувалася дивізія.

Працювали ми групою. Нас, військових прокурорів, троє, ще поруч з нами ведуть свою роботу спецслужбісти. Шукаємо… Ретельно шукали. І ось, нарешті, попадає мені у поле зору сержант. Якось не так він себе поводить. Знову життєвий і професійний досвід призвели до передчуття: саме цей сержант – і є мій розшукуваний.

Я з ним почав бесіду, розговорилися, як то кажуть, душевно. Про сьогодення, про майбутнє, про минуле. Бачу, співрозмовник мій заспокоївся, майже замріявся. І тут я кажу йому тихо і просто: ну, друже, пора віддавати. Він ще якось так розгубився, а потім махнув рукою і все розповів. Пістолет він заховав за межами військової частини, закопав під деревом у німецькому садочку.

Я поставив би крапку, але додам деталь для усмішки. У групі, що розслідувала справу і шукала викрадену зброю, був гуморист, мій колега, який знайшов десь дерев'яний макет пістолета. І тим макетом він увесь час мене підколював: дивися, Степане, ось пістолет, я вже знайшов, а ти ще ні. Всі сміялися, і я разом зі всіма. А у цій військовій частині в Крампніц був начальник штаба, якому втрата зброї могла перекрити вступ до академії, куди він того року збирався. І він, знаючи, що я умію знаходити пістолети, весь час допитувався у першу чергу саме в мене: знайшли? вже знайшли?

Ось він знову підійшов, схвильований. Є щось? Я показую пістолет, але, кажу, нікому ні слова, давай накривай обід. Справді, час обіду, всі збираються разом, йдуть до їдальні, обговорюють пошук зброї. Заходять у приміщення, а там – такий шикарний, за особливими гастрономічними можливостями Німеччини у 80-ті роки минулого століття, – стіл обідній накрив щасливий начштаба.

І всі одразу озираються на мене: Степан, знайшов? Усміхаюсь, дістаю із портфеля пістолет, справжній, а не дерев'яний. Словом, весело завжди сміється той, хто сміється останнім. Пожартувати полюбляють і військові прокурори. І у військових прокурорів це правило теж діє, сто відсотків...

Ще із пістолетом був цікавий випадок, коли викрадач зброї сховав її у свою подушку, спав на ПМ просто у казармі. Я його викрив і питаю, ну, добре, вкрав ти зброю, а як же ти її збирався вивезти з Німеччини? А він був хитрий, і тут склав свій план. Каже: там же прапорщики обшукують, я б пістолет прикрутив бинтами до живота, так, аби його намацати було неможливо, ще й втягнув би живіт, і все. Я його ці думки передав відповідальним особам, щоб мали на увазі, щоб не пропустили часом якогось іншого крадія...

Можливо, найбільш масштабною у моєму прокурорському житті була справа про зіткнення двох літаків: Ан-26 і Ту-134 над Золочівським районом Львівської області 03 травня 1985 року. Тоді, внаслідок злочинних помилок і непрофесійних дій диспетчерів, зіштовхнулися літаки, один із яких був військовим. Авіакатастрофа забрала життя 94 людей.

Ан-26 був військовим. Ту-134 був цивільним літаком, який перевозив людей за маршрутом «Таллінн-Львів-Кишинів». У військовому літаку загинуло 18 осіб, інші – у цивільному. Слідчий з особливо важливих справ Прокуратури СРСР старший радник юстиції В.М.Гуженков та очолювані ним цивільні слідчі вели розслідування по лінії катастрофи і загибелі цивільних осіб. А нам, військовим прокурорам, довелося розслідувати всі обставини смертей військових людей.

Обвинувальний акт, який підписав слідчий з особливо важливих справ Прокуратури СРСР старший радник юстиції В.М.Гуженков, у мене зберігся, і я маю можливість згадувати висновки і формулювання цього сухого документу.

Там є слова про те, що порушені нормативні вимоги до безпеки польотів, повітряного руху, які мали страшні наслідки, згадуються висновки численних судово-медичних експертиз, огляди місця події, розшифрування радіообміну, матеріали службового розслідування авіаційної катастрофи.

Наводяться і уривки тривожних, емоційних фраз диспетчерів, які вже усвідомлювали свої помилки і їхні наслідки, але вдіяти вже нічого не могли.

Борти № 65856 Ту-134 і № 26492 Ан-26 зникли з екранів радарів назавжди о 12 годині 13 хвилин 03 травня 1985 року. Як сказано у акті: загинуло 94 людини, державі завдані матеріальні збитки на суму 899 тисяч 319 карбованців. Диспетчери Савчук П.О. і Квашнін О.М. вчинили злочин, передбачений ч.1 ст.77 Кримінального кодексу Української РСР. І були покарані.

Але у документі за підписом В.М.Гуженкова, за всіма законами жанру, немає і не могло бути жодного слова про ту величезну роботу, яку провели слідчі. Роботу, до якої був долучений і я... Там немає жодного слова про те, що на борту військового літака знаходилися керівники Військово-Повітряної Армії, штаб якої розташовувався у Львові, на вулиці Саксаганського, зокрема – загинули командувач, начальник штабу, офіцери… Не згадано про те, що цивільний літак розсипався від удару об землю, наче був кришталевим – на дрібні частки у всі боки. У моїй пам'яті залишився загиблий на цивільному літаку матрос Балтійського флоту, який закріпився у кріслі захисним паском, але так і не врятувався – так і завмер, сидячи у тому кріслі, посеред болотистої місцевості Львівщини.

А військовий літак, який падав на землю у «штопорі», просто занурився у болото по самісінький хвіст. Коли почали діставати, велика кількість пального, яка залишалася, загорілася. Всі тіла виявилися іще більш ушкодженими. Такої кількості загиблих водночас я не бачив до того і не бачив, на щастя, і після того розслідування. Я особисто зіштовхнувся із десятками людських трагедій. І, повірте, разом із близькими загиблих і пережив ці десятки трагедій, немов свої особисті.

Під час роботи я змушений був спілкуватися із двічі Героєм Радянського Союзу льотчиком-космонавтом, чиє прізвище називати не стану. Молодесенький син цього уславленого героя, лейтенант, загинув у тій катастрофі військового літака, і батько проїхав забрати тіло єдиної дитини. Єдиний син. Який, до речі, не так давно одружився із донькою іншого космонавта, і вже чекали онука. І ось так обірвалися промені життя – через порушення закону тими людьми, тими диспетчерами, які не мали права на помилку…

Це жахливі речі, важкі емоції. І я вкотре, як і під час першої побаченої на власні очі авіакатастрофи, подумав: безжальна смерть нікого не щадить… Потрібно жити сьогодні, жити нинішнім днем, чесно робити свою роботу, щоб не соромно було дивитися людям у вічі.

…За роки служби я розслідував і розкрив злочини практично всіх категорій Кримінального кодексу, і фактично всі справи отримали законне рішення. Мені вже під 80… Після військової прокуратури я ще працював у цивільних прокуратурах. Але, щиро поклавши руку на серце, скажу: ніколи і ніде мені не було так цікаво і так, зізнаюся, щасливо, як у військовій прокуратурі. Більш чистої від корупції прокуратури я не знаю.

Про кожного з нас, військових прокурорів, можна написати окрему книжку. Кожен з нас гідний окремої повісті і роману. Тому що ми були і залишились чесними, непідкупними, достойними офіцерських звань і високого імені військового прокурора, хоча газети про нас не писали…

Повна версія видання за посиланням: https://issuu.com/1037636/docs/book_about_veterans-1-2019_-_origin

 

©    Військова прокуратура
       Західного регіону України, 2019

кількість переглядів: 113